Крижінка [Вілл Макінтош] (fb2) читать постранично, страница - 4

прозорими розгалуженими трубками. Міра побачила чоловіка, що сидів над сусіднім відкритим ящиком, його губи рухались, він кивав, трохи сором’язливо тримаючи руки на коліні.

Лікан відвів дзеркало. Його очі збільшились і округлилися.

– Що таке? – спитала Міра.

Він розкрив був рота, але передумав і похитав головою.

– Нічого.

– Будь ласка, скажи.

Довга пауза. Міра зрозуміла, що йде внутрішнє обговорення. Нарешті, Лікан відповів:

– Просто серце в мене все-таки втекло в п’яти: я ж розмовляю з мерцем. Якби я взяв тебе за руку, то відчув би, яка вона холодна і здерев’яніла.

Міра перевела погляд на стелю. Вона соромилася. Соромилася мертвого тіла, яке вміщало її.

– На що це схоже? – прошепотів він, наче питав щось непристойне.

Міра не хотіла відповідати, але повертатись у небуття хотіла ще менше.

– Важко. Важко усвідомити, що нічим не керуєш, не можеш вирішувати, коли прокидатись і з ким розмовляти. А ще страшно, якщо чесно. Коли ти закінчиш це побачення, мене не стане: ні думок, ні снів, нічого. Це страшить мене. Я боюся тих хвилин у кінці зустрічі.

Вочевидь, Лікан пошкодував, що спитав, тож Міра змінила тему, поцікавившись Лікановими попутниками. Він мав двох: батька і бабусю.

– Я не розумію, – сказала Міра. – Раз люди навчились оживляти мертвих, то чому ж і досі існують попутники? – В її часи розвиток медицини дозволяв сподіватись близького прориву, тож заморозка була популярна, але мертві лишались мертвими.

– Тіла зношуються, – сказав Лікан тоном, яким пояснюють очевидне. – Якщо оживити дев’яностодев’ятирічну пані, вона просто продовжить вмирати раз за разом. Краще розкажи мені про себе. Я бачу, ти теж мала попутницю?

Міра розповіла Лікану про матір, і Лікан висловив необхідне співчуття, а вона вдала, що воно доречне. Вона не мала жодних ілюзій про те, чому погодилася впустити матір. Деякою мірою, це був виключно егоїстичний вчинок: вона знала, що не зможе жити з такою провиною, якщо відмовить. Те, що зробила її матір, було майстерним емоційним шантажем.

«Я ж помираю. Міро, мені страшно. Благаю тебе». Вісімдесят років і смерть по тому Міра й досі чула голос матері, пам’ятала його вічно ображений тон.

Від згадки про матір думки Міри залила жахлива чорнота. Вона відчувала провину і сором. Але чого вона мала соромитись? Що можна завинити матері, яка тільки й зробила тобі добра, що народила? Місце в голові? А що як ти кохала жінку, а не «справжнього чоловіка», і матір з тобою майже не розмовляла? Що як твоя половина померла в муках, а все, чим спробувала тебе втішити матір, було: «Може, наступного разу слід спробувати чоловіка»? Неначе Жанеттина смерть виправдовувала материн осуд.

– Що як я справді знайду тут когось, хто погодиться за оживлення вийти за мене заміж? – говорив Лікан. – Чи зрозуміють люди, що вона занадто гарна для мене, чи здогадаються, що я знайшов її серед крижінок? Треба буде вигадати переконливу історію про те, як і де ми познайомилися – таку, що не звучатиме фальшиво.

– Крижінки?

Лікан знизав плечима.

– Так вас називають.

Тож навіть якщо хтось оживить її, вона буде парією. Ніхто чути про неї не схоче. До потоку її думок гармонійно влився материн голос: «Я чути про тебе нічого не хочу. І твою подружку теж».

– Боюся, настала пора прощатись. Треба бігти. Може, якось поговоримо ще? – сказав Лікан.

Вона не хотіла знову помирати, не хотіла падати в ту безодню. Їй стільки всього треба було подумати і згадати.

– Залюбки, –  тільки й сказала вона, стримуючи бажання кричати, благати цього чоловіка не вбивати її. Якби Міра зробила це, він би ніколи не повернувся. Коли він потягся рукою до її вимикача, Міра останні кілька секунд намагалася ухопити спогад про свою катастрофу. Він засів, як скалка під шкірою.

Лікан повернувся. Він сказав, що від їх першої зустрічі минув тиждень. Так само, як уві сні, Міра не відчувала плину часу. Тиждень здався таким же, як і тридцять років.

– Я розмовляв з одинадцятьма жінками і серед них немає і наполовину такої цікавої, як ти. Особливо з тих, що померли недавно. Сучасні жінки такі пусті, вони зовсім не бажають шукати спільну мову. Я не хочу, щоб відношення були мукою – я хочу піклуватись про потреби дружини, я хочу казати:  «Ні, люба, давай подивимось той фільм, що пропонуєш ти» – і знати, що вона відповість: «Ні, давай дивитись твій, ти ж так на нього чекав». Іноді ми будемо дивитись її кіно, а іноді – моє.

– Я так тебе розумію, – спробувала сказати Міра щиросердним тоном. Таким щиросердним, на який тільки був здатен її замогильний голос.

– Тому я і прийшов на нижній поверх, до жінок, що померли сто, сто двадцять п’ять років тому. Я подумав: чом би не пошукати жінку з більш невинних часів? Може, вона краще мене розумітиме? На