Кут паралельності [Олександр Костянтинович Тесленко] (fb2) читать постранично, страница - 2

від попередньої експедиції. Правда ж? Як ти гадаєш? Ми вже годину на планеті, а до нас ніхто не вийшов…

— Ми приземлились на Плато діліаків.

— Так, але ж мені не дає спокою… Хвилювання хлопця видавалося награним, штучним, ніби задля бажання показати, що програма дослідження Центурії є невід’ємною часткою єства молодого інженера Марка Енса. Мов, хай ніхто не сумнівається в доцільності його перебування серед членів екіпажу.

— Мені не дає спокою знаєш що?

— Твій голос мене заколисує. Твій голос навіює сон. Я вже сплю. Сплю… — Зоряна усміхалася, не розплющуючи очей, напівлежала у глибокому кріслі.

— Даруйте, — голосно мовив Марк Енс вже до всіх інших. — Але ж не могли центуріани нас не помітити? Експедиції вони колись зустрічали, мов були попереджені зарані.

— Так, зустрічали, — сумно посміхнулася Зоряна і розплющила очі. — Першій експедиції взагалі не дозволили вийти з корабля. А другій великодушно дали можливість кілька годин походити по їхній планеті… Якби не зустріч з Тіріданом, батько нічого б не привіз по-справжньому цікавого з другої експедиції. Так ми принаймні знаєм про їхнє таємниче Плато Вічності…

На екранах зовнішньої панорами плюскотіло море. Брунатні низькі скелі зависли химерними карнизами над водою. А далі від моря — поодинокі кам’яні горби витягувались у пустельний краєвид. З чотирьох динаміків з-під купола кабіни долітало легке посвистування вітру та плюскіт хвиль. Ми зробили посадку майже на самому узбережжі.

— Я вийду, — мовив Марк Енс. — Можете за мене не хвилюватися… Добре, командире?

Всі розуміли молодого хлопця, його хвилювання і бажання приховати брак досвіду. Ніхто не зупинив його, на жаль. Лиш командир мовив:

— Хлопчику, ми сіли на Плато діліаків. Сподіваюся, ти скоро втамуєш свою спрагу відкриттів.

— Командире, погляньте, яка нудота за бортом. Боюся, що не багато ми тут відкриємо.

— Хочеш бути першим мисливцем у цій пустелі? — посміхнувся Драголюб, а Марк Енс рішуче підвівся з крісла, підійшов до шафи і дістав свій комбінезон:

— Пригадуєте, як у Сандра про крем’ях?

— Пригадуєте? Це мій девіз — не зупинятись. А ви справді потребуєте відпочинку? Забуваєте геніальний «принцип крем’яха» — не зупинятися. Чи ви вже опускаєтесь до синьої глибини, дідугани? — сміявся. — Відпочивайте і заздріть мені, що я наймолодший.

Марк Енс закріпив шолом і рушив до деклі-маційної камери. Скоро ми побачили його на екрані зовнішньої панорами. Блакитний скафандр з оранжевою шісткою і сріблястий напівпрозорий шолом у яскравому промінні Центи оживили брунатну одноманітність кам’яної пустелі.

Одинадцять крісел по периметру округлої кабіни ховали в собі втомлені тіла мислячих істот. Дванадцяте пустувало, зберігаючи на своїй пластичній ледровій поверхні помітне заглиблення. Тоді ніхто з нас не думав, що хлопець більше не повернеться.

Я дивився, як він поволі віддалявся, як меншала блакитна пляма на екрані, аж доки не втратила повністю кольору, перетворившись на темну цятку майже на обрії.

Радіозв’язок з інженером був увімкнений, але Марк Енс хвилин десять ішов, не зронивши жодного слова. І раптом вигукнув:

— Незбагненно!

Потім чомусь розсміявся голосно, і то був хрипкий, чимось спотворений, зляканий сміх.

— Незбагненно! — повторив і знову засмі- явся.

Зв’язок обірвався раптово. А невдовзі ми почули дивний звук, що нагадував звук вібруючого камертона. Він лунав то голосніше, то тихше, пульсуючи неритмічно. Ми чули його в кабіні таким, яким би він чувся за межами корабля, бо на табло звукового підсилення горіло «НОРМА». Пульсування далекого камертона виповнювало округлу залу корабля, і від того якась потойбічна прохолода розливалася по тілу кожного.

— Досить! — Федір Драголюб рішуче підвівся, подбіг до пульта і натиснув шосту клавішу зв’язку: — Наказую негайно повернутись!

Але відповіді не було.

За якусь мить в ефір, знову полетіли слова наказу, і знову відповіді не було. Лише високий звук вібруючого камертона бринів уже так тихо, що навіть думалось, чи не вчувається він, народжуючись у пам’яті.

Кожен із нас гамував хвилювання.

— Гадаю, варто відразу піти на розшуки, — схопилася Зоряна. — Можливо, ще нічого не сталося… Молодий, недосвідчений хлопчисько… — заспокоювала себе і нас.

— Піде Клітоцибер, — мовив Федір Драголюб, і всі зрозуміли, що командир передчуває щось