Завіса. Олівець [Реймонд Чандлер] (fb2) читать постранично, страница - 2

Джо.

— Чого ти поліз у цю справу? — поцікавився я.

— Я й досі її кохаю. І кажу тобі про це лише тому, що колись ти дуже мені допоміг. Можеш скористатися моїми відомостями, коли я вшиюсь. Вони сховали її для того, щоб у людей склалося враження, ніби Дад утік разом із нею. Але лягаші, звісно, не такі дурні й навідалися до Джо. Та Мону вони не знайшли. У них є спеціальна система для розслідування таких справ, і вони працюють за цією системою.

Він підвівся, знову підійшов до вікна й виглянув у щілину між шторами.

— Внизу стоїть синій седан. Здається, я його вже бачив, — сказав Ларрі. — А може, й ні. Таких машин багато. — І він знову сів.

Я мовчав.

— Той будинок під Реаліто стоїть за першим поворотом на дорозі, що веде на північ від бульвару Футгілла. Ти його пропустиш. Там тільки та майстерня, а одразу по сусідству — будинок. А вище розташований старий завод, що виробляє ціанід. Я розказую тобі про це…

— Це перший момент, — урвав я Ларрі. — А другий?

— Молодик, який возив Леша Їгера, два тижні тому втік і подався на Схід. Я позичив йому п'ятдесят доларів. Бо він зостався без цента за душею. Хлопець розповів мені, що Їгер їздив до маєтку Вінслоу того вечора, коли зник Дад О'Мара.

Я пильно поглянув на нього.

— О, це вже цікаво. Проте не досить, щоб одразу встрявати в цю халепу. Зрештою нам доведеться звернутись до управління поліції.

— Звичайно. І врахуй іще одне. Вчора ввечері я напився й розказав Їгерові про все, що знаю. А потім покинув у «Дарданеллі» роботу. І коли повертався додому, мене хтось обстріляв. Відтоді я переховуюсь. Ну, то ти відвезеш мене до Берду?

Я підвівся. Стояв травень, але мені було холодно. А Ларрі Бетцеля морозило навіть у пальті.

— Ну звісно, — відповів я. — Ти тільки не хвилюйся. Все буде гаразд. Налий собі ще. Ти ж не певен, що вони порішили О'Мару.

— Якщо він дізнався про торгівлю краденими машинами, — адже Мона — дружина Джо Мізервея, — то вони мусили його порішити. Дад не став би мовчати.

Я рушив до ванної. Ларрі знову підійшов до вікна.

— Там усе спокійно, — кинув він через плече. — Коли ти поїдеш зі мною, тебе можуть пристрелити.

— Мені б цього дуже не хотілося, — сказав я.

— Славний ти хлопець, Кармеді. Збирається на дощ… Чорт забирай, я не бажаю піти на той світ у дощ! А ти?

— Ти забагато сиплеш чортами, — зауважив я, входячи до ванної. Того разу я розмовляв із ним востаннє.

2

Голячись, я чув, як він ходив по кімнаті. Та коли я прийняв душ і вийшов з ванної, його вже не було. Я зазирнув до невеличкої кухні. Ларрі не було й там. Схопивши купальний халат, я виглянув у хол. Він був порожній, тільки перед дверима лежали згорнуті свіжі газети, а сходами на чорний хід спускався молочник. Він ніс залізного ящика з пляшками.

— Гей! — гукнув я. — звідси щойно вийшов чоловік. Ви часом його не бачили?

Молочник озирнувся й розтулив рота, щоб відповісти. Це був вродливий юнак із чудовими, великими білими зубами. Я добре запам'ятав його зуби, бо саме дивився на них, коли почулися постріли.

Вони пролунали не дуже близько й не дуже далеко. «Це в дворі отого багатоквартирного будинку, що поблизу гаражів, або у провулку», — подумав я. Два короткі, різкі постріли. Потім хтось завів машину, і вона поїхала.

Молочник якось машинально, наче несамохіть стулив рота. Його очі стали величезними, порожніми і втупилися в мене. Він дуже обережно поставив пляшки на верхню сходинку, прихилився спиною до стіни й промовив:

— Схоже на постріли.

Все це сталося за кілька секунд, а здавалося, минуло півгодини. Я повернувся до себе, поспіхом одягся, похапав з письмового столу сякий-такий дріб'язок і вибіг у хол. У ньому так само нікого не було, навіть молочник уже пішов. Десь неподалік затихала сирена. Двері до сусідньої квартири трохи прочинилися, з них виглянув лисий чоловік і щось пробуркотів гугнявим голосом. Певне, він був під чаркою.

Я став спускатися на чорний хід.

У нижньому холі зібралося кілька чоловік. Я вийшов на подвір'я. Між двома рядами гаражів, що стояли ворітьми один до одного, був зацементований проїзд. У кінці одного ряду я побачив між гаражами вихід у провулок. Поза огорожею, за три будинки від мене, йшли двоє дітлахів.

Ларрі Бетцель лежав долілиць; капелюх відлетів на ярд від його голови, а за фут від руки валявся великий чорний автоматичний пістолет. Ноги в Ларрі були схрещені, наче він сукав ними, коли падав. Частина його обличчя, світлий чуб і особливо шия були густо залиті кров'ю. На цементі теж виднілася чимала калюжа крові.

Над ним уже схилилися два полісмени з раціями, водій молоковоза та чоловік у коричневому светрі й робочих штанях. Цей останній був наш двірник.

Я рушив до гурту. Десь у цю хвилину й двоє дітлахів, які доти були за огорожею, дійшли до двору. Водій молоковоза підозріливо подивився на мене. Один із полісменів випростався й запитав.

— Хлопці, хтось із вас знає цього чоловіка? Все ж