Знак Зорро [Джонстон Мак-Келлей] (fb2) читать постранично, страница - 3

шляхетного походження, двадцяти чотирьох років, відомий усьому Ель Каміно Реаль тим, що мало цікавився важливими подіями.

— Ха! — закричав Гонзалес і вклав шпагу в піхви.

— Я, здається, налякав вас, сеньйоре? — чемно запитав дон Дієго високим голосом, оглядаючи велику кімнату і киваючи людям, що стояли перед ним.

— Якщо ви налякали нас, сеньйоре, то тільки тому, що ввійшли слідами бурі, — заявив сержант. — Звичайно, ви навряд чи можете налякати кого-небудь.

— Хм! — пробурчав дон Дієго, кидаючи убік свого капелюха і стягаючи із себе наскрізь промоклий плащ. — Ваше зауваження межує з неповагою, мій грубий друже.

— Чи не означає це, що ви маєте намір зробити мені догану?

— Правда, — продовжував дон Дієго, — я не маю репутації людини, що їздить верхи, як божевільний, ризикуючи скрутити собі шию, не б’юся, як ідіот, із першим стрічним і не граю на гітарі під вікном кожної жінки, але все-таки я не бажаю, щоб ви мене звинувачували у тому, що вважаєте за ваду!

— Ха! — вигукнув Гонзалес напівгнівно.

— Між нами, сержанте Гонзалес, існує угода про дружбу, і я забуваю про велику різницю у походженні і вихованні, але забуваю тільки доти, доки ви тримаєте за зубами язика і залишаєтеся моїм товаришем. Ваші хвастощі розважають мене, і я купую вино, якого ви так жадаєте, — це прекрасна угода. Але якщо ви, сеньйоре, ще раз будете насміхатися з мене привселюдно або в бесіді з кимсь, то угоду скінчено. Я мушу зауважити, що маю деякий вплив…

— Прошу вибачити мені, кабальєро^[3] і мій добрий друже! — вигукнув стривожений сержант Гонзалес. — Ви бушуєте гірше, ніж буря надворі, і тільки тому, що в мене випадково зірвалося з язика… Надалі, якщо хто-небудь запитає, ви — зразок дотепності, ви справно володієте шпагою і завжди готові битися або любити. Ви — людина дії, кабальєро. Ха! Хіба хто-небудь насмілиться сумніватися в цьому?

Він оглянув кімнату, знову витягнувши наполовину свою шпагу. Потім жбурнув її назад у піхви, відкинув голову і вибухнув сміхом, а потім поплескав дона Дієго по плечу, а гладкий хазяїн поспішив подати нову порцію вина, знаючи, що платитиме за неї дон Дієго.

Ця дивна дружба між доном Дієго і сержантом Гонзалесом була предметом балачок усього Ель Каміно Реаль. Дон Дієго походив зі знатної родини, що володіла тисячами акрів землі, незліченними табунами коней і рогатої худоби та великими полями. Особисте майно його складала гасієнда, схожа на невелику державу, а також будинок у селі, а від батька він мав успадкувати втричі більше того, що мав на цей час.

Але дон Дієго був не схожий на інших знатних юнаків цього часу. Очевидно, він не любив бійок, рідко носив шпагу, та й то лише як прикрасу. Він був надміру ввічливий із усіма жінками, але не упадав коло кожної.

Юнак часто сидів на сонці і слухав розповіді про інших людей і час від часу посміхався. Він був повною протилежністю сержантові Педро Гонзалесу, але все-таки вони часто бували разом. Це, за словами дона Дієго, пояснювалося тим, що його розважали хвастощі сержанта, а сержант насолоджувався безкоштовним вином. Годі й бажати кращого.

Дон Дієго став перед каміном, щоб обсохнути, тримаючи у руці кухоль з червоним вином. Він був середній на зріст, але мав здоров’я і був гарний на вроду. Пихаті дуеньї^[4] впадали у відчай через те, що він не бажав глянути вдруге на жодну з прекрасних сеньйорит, яких вони охороняли і для яких шукали підхожих чоловіків.

Гонзалес, наляканий тим, що розгнівив свого друга і що безкоштовне вино може закінчитися, намагався відновити мир.

— Кабальєро, ми говорили про знаменитого сеньйора Зорро, — сказав він. — Ми міркували про “Прокляття Капістрано”, як якийсь ідіот влучно назвав цю чуму великої дороги.

— А що з ним? — запитав дон Дієго, поставивши свій кухоль. При цьому він позіхнув, затуливши рота рукою. Ті, хто добре знали дона Дієго, говорили, що він позіхає по двісті разів на день.

— Я говорив, кабальєро, — сказав сержант, — що цей прекрасний сеньйор Зорро ніколи не з’являється по сусідству зі мною і я сподіваюся, що великодушні святі подарують мені можливість зустрітися з ним одного прекрасного дня, щоб я міг заслужити винагороду, запропоновану губернатором. Ох, цей сеньйор Зорро, ох!

— Не будемо про це, — попросив дон Дієго, повернувшись. — Можу ж я коли-небудь почути про щось інше, крім кривавих справ і насильства! Невже неможливо в цей бурхливий час послухати мудрих слів, що стосуються музики або поезії?

— Борошняна підбовтка і козяче молоко! — із зневагою і відразою пробурчав сержант Гонзалес. — Якщо цей сеньйор Зорро хоче ризикувати своєю шиєю, нехай собі, це його власна шия! Шибеник! Злодій! Ха!

— Я багато чув про його роботу, — продовжував дон Дієго, — він, безперечно, щирий у своїй меті. Він не грабував нікого, крім чиновників, що обкрадали місії і бідних, і не карав нікого, крім того бидла, що жорстоко поводилося з тубільцями. Він