Король Матіуш Перший [Януш Корчак] (fb2) читать постранично, страница - 143

думає Матіуш.

Минає день за днем, Фелек відпочиває, а Матіуш працює за двох. Довелося продати батьківський годинник. Коли Матіуш зрікся престолу, скарбник видав йому з королівської скарбниці діамантовий перстень батька, мамині сережки й ось цей годинник. Коли б не Фелек, він ні за що не розлучився б із цими речами, які нагадували йому про батьків. Але потрібно було купити Фелекові ліжко, одяг, і грошей на їжу тепер витрачалося удвічі більше.

Фелек сидить удома й курить цигарки. Накупив якихось безглуздих книжок, але навіть читати йому ліньки.

Тому Матіуш дуже зрадів, коли Фелек виявив бажання піти на фабрику.

— А мене приймуть? — із сумнівом запитав він.

Матіуш заздалегідь переговорив із майстром, але Фелеку нічого про це не сказав. Ще подумає, що він для Матіуша тягар і йому хочеться його позбутися.

— Може, ще відпочинеш?

— Ні, досить!

Тепер уранці вони удвох крокують на фабрику. Дорогою розмовляють про всіляку всячину. З товаришем іти веселіше.

А про те, що було, Фелек так і не обмовився жодним словом. Якщо соромиться, значить, нічим похвалитися.

— Ось це приводний пас. Зазіваєшся — і прощавай рука! — застеріг його Матіуш. — Два роки тому одному хлопчині руку відірвало. А тут теж будь уважним, а то шестернями затягне.

— Гаразд, гаразд, — відповідав Фелек.

Минув місяць, і Фелека не впізнати. Він освоївся на новому місці, повеселішав: співає, насвистує, жартує. Іншою людиною став.

Друзі працюють поруч і весь тиждень проводять разом. Лише по неділях розлучаються: Матіуш залишається вдома, а Фелек кудись вирушає.

Коли він повертається, Матіуш напевне не знає: він залишає двері відчиненими, а сам лягає. Але, видно, пізно, бо в понеділок насилу продирає очі.

Матіуш не запитує його, де той пропадає у вихідний: не хоче, щоб Фелек розпитував, чим він займається вдома.

А Матіуш, залишаючись наодинці, пише книгу. Це трішки казка, трішки бувальщина. Йому не хочеться, щоб про це знали, поки він не закінчить, а тому ховає написане в ящик комода під білизну.

Одного дня між друзями мало не спалахнула сварка. Матіуш прокинувся вранці й бачить: на підлозі залишки бруду, недопалки, на столі перевернута чорнильниця. Матіушу стало образливо: він у суботу все вимив, вишкріб, навів лад.

— Знову ноги не витер?

— Не витер, ну то й що? Я не такий чистьоха, як ти — не в палацах ріс. Якщо набрид — прожени. Господар тут ти, я з милості в тебе живу.

— Ти мій гість.

— Хороший гість — підлогу заляпав багнюкою, чорнило розлив.

Матіуш не сперечався: злякався, щоб Фелек і справді не пішов.

Але Фелек не заспокоївся. Неначе біс у нього вселився. І вдома, і на фабриці через будь-яку дрібницю чіпляється. Одразу видно, що шукає привід для сварки.

Тиждень людина як людина — веселий, лагідний, а потім два-три дні його не пізнати, немов підмінили. Бурчить, лається через кожну дрібницю: через молоток, стілець, гачок на вішалці.

— Тут я завжди пальто вішаю! Яка худобина посміла зайняти мій гачок?

А сам чудово знає: це пальто майстра. Навмисне так каже, щоб розсердити його.

Робітники пробачають йому всі ці витівки з поваги до Матіуша. Але Фелек зовсім утратив почуття міри. Зрозуміло, роботу хоче кинути, але прямо цього не каже, а чекає, коли його виженуть.

З Матіуша не зрозумієш, помічає він, що з Фелеком відбувається, чи ні. Стоїть за своїм верстатом і старанно працює, інколи лише підведе на хвилинку голову і скаже:

— Припини, Фелеку! Як тобі не соромно!

Проте Матіуш усе бачить, усе помічає. «Фелек не знаходить собі місця, нервується, як поштовий щурик, коли йому час у дорогу», — думає він.

XXXI

ось настав останній, фатальний понеділок.

Уже по дорозі на фабрику з Фелеком відбувалося щось недобре. І фабрика не для нього: паршива душогубка, де з людини вичавлюють останні соки. І у майстрів — солома в голові. І верстатам давно на звалище пора. А інструменти господареві б у фізіономію шпурнути.

— Ну і фабрику ти собі обрав!

— Адже я тебе насильно не тягнув на цю фабрику. Не подобається — пошукай собі іншу роботу.

— Обійдуся без твоїх порад. Сам знаю, що робити.

На цьому розмова обірвалася, і вони мовчки підійшли до фабричних воріт.

Почався звичайний трудовий день.

Матіуш стоїть за верстатом і думає про свою казку, яку вчора закінчив.

«Треба Фелеку прочитати, може, він заспокоїться».

Коли він писав свою казку, то згадував про дикунів, про Молодого короля, про товаришів у в’язниці, і йому здавалося, вона повинна пом’якшити серця найчерствіших людей.

Замислився Матіуш, а руки самі виконують потрібні рухи. Він так занурився у свої думки, що не помічав нічого довкола. І раптом чує крик:

— Нехай майстер сам це робить! Знайшов дурня! Я його не боюся!

Далі — більше.

— Дурень! Старий осел! Ідіот!

Дійшло до того, що Фелек замахнувся на майстра.

Матіуш