Емісар [Олексій Михайлович Волков] (fb2) читать постранично, страница - 2

зупинив мене. — Ви не так нас зрозуміли. Плата за вечерю на столі. А ми дійсно хочемо, щоб ви розглянули нашу пропозицію. Усе добровільно. У вас є вибір. Не схочете — відмовитеся. А от вислухати доведеться. Повірте, тут у вас вибору немає.

— Гаразд, — сказав я, відчуваючи все більший і більший неспокій. — У чому ж пропозиція?…а звідки вам відомо моє ім’я?

На це він поблажливо посміхнувся:

— Не лише ім’я, пане Байдо… Не будьте таким наївним, ви ж не такий. Давайте завтра, коли вам зручно, на алеї Перемоги у напрямку до Кільця.

— Це я що, маю їхати до…

— Там вистачить і на бензин, — розвів руками гість, не давши договорити. — Я сидітиму на одній з лавочок, побачите. До речі, я не сказав — це приватна пропозиція. Займатися державним шпіонажем вам не пропонуватимуть.

— А не можна тут і зараз? — наполіг я.

— Пізно, — він показав на годинник. — А розмова довга. Упевнений, вас це зацікавить.

Я повернувся мовчки і застиг біля одвірка. Люба домивала посуд. Оксана вийшла з бару і спробувала зазирнути мені в очі, а потім провела долонею перед моїм обличчям:

— Егей! Альоу! Шефе, ви у відключці? — вона засміялася. — Ти що, побачив те, що на столі, й очманів?

— А що на столі?

Я повільно повернув голову і побачив на скатертині розкладені, наче карти, три купюри по сто доларів. Гроші були справжні. Новісінькі.

— Класні клієнти, — співала Оксана. — Правда? Це завал… Зараз Ігор за Любкою приїде. Мені з ними їхати? Га? Чи не їхати?

Вона легенько штовхнула мене боком.

— Їхати, — упевнено сказав я. — Їхати, сонце… Мені завтра рано вставати. А ти за старшу. На цілий день.

Якщо їхати за сто кеме, треба обов’язково ще сьогодні замінити реле. І не щедра платня несподіваних клієнтів штовхала мене у дорогу. Я розглядав три сотенні купюри, отримані за дві яєчні з беконом, салат і пиво, а відчуття було таке, наче мені вручили чорну мітку. Ті, хто спромогається на подібні жести, не відчепляться так просто, незалежно СБУ вони насправді, чи ні.

У гаражі робота не клеїлась, я згадував оту колишню свою кляту роботу, намагаючись витягти зі спогадів про неї те, що, можливо, й привело двох служак такої поважної організації до кафе «Артист».

Аргумент, що вбиває наповал

Він сидів на лавочці якраз посеред алеї і читав газету. Навколо клумб з квітами мами возили немовлят, старші діти каталися на роликах і скейтах, бабусі-пенсіонерки несли хліб з кефіром, а більшість просто квапилися у своїх справах.

Я привітався і сів поруч. Він відклав газету, і та ж сама натягнута посмішка скривила його обличчя:

— Радий вас бачити, пане Байдо. Як доїхали?

— Дякую, давайте до справи, — попросив я. — До речі, ваша платня виявилася надто щедрою, я привіз решту.

— Ну що ви! — засміявся він, зупиняючи мою руку, яка смикнулася до кишені.

— Це на випадок, якщо не зможу задовольнити вашу пропозицію.

— А от тоді й поговоримо про здачу, — він дружньо поплескав мене по плечі і почав: — Власне, нічого такого я вам не пропонуватиму. Всього-на-всього, зважаючи на ваші ммм… так би мовити, таланти… зіграти роль. Вам доведеться проїхатися в одне-друге місто, з деким зустрітися, поговорити… Ось таке. Кілька зустрічей, з гарними жінками у тому числі. А платня буде немалою. Конкретні умови можемо обговорити зараз.

— Господи… Звідки вам відомо?! — я не зміг стриматися. — Хто? Костянтин нацькував вас на мене? От, сучара… Значить так, — я зірвався з лавки, — запам’ятайте: я цим більше не займаюся! Ви зрозуміли? Можете стріляти, до в’язниці садити… Я сказав — ні! Ніколи!

Очі його звузилися, ніс загострився, це було помітно, не зважаючи на злість і розпач, що охопили мене. Він не скочив слідом за мною, лише підняв застережливо палець:

— Не гарячкуйте, Володю. Ви не бачили ще моїх аргументів «за». Сядьте, прошу вас.

Я хляпнувся на лавку і зарікся, що хоч якими б були його аргументи, якщо цей щур не відчепиться, завтра пошлю під три чорти свій кабак з хатою, машину, не кажучи вже про Оксану і всіх решту, і заберуся туди, звідки приїхав. Нехай краще стану алкашем і здохну там від білої гарячки, аніж влізу ще раз у таке.

— Так ось, — вів своє есбеушник, — ось мій головний аргумент. Ви бачите цю людину?

Він показав пальцем на чоловіка, котрий сидів неподалік. Більшість лавок розташовувались уздовж алеї, спинками до ряду дерев, які відгороджували її від проїжджої частини з кожного боку. Але там, де переривалися клумби, лавки стояли ще й упоперек. От на такій і сидів цей, нехай ще не дід, але… словом, пенсіонер. Я розглядав його, намагаючись упізнати. А мій співрозмовник неквапно підійшов до нього і нахилився, щось промовив, але я не почув. Чоловік зняв окуляри і глянув на годинник, а потім відповів.

Він повернувся і сів поруч.

— Не знаю, хто це, — похитав я головою. — Уперше бачу.

— А це не має значення. Ви, головне, дивіться на нього уважно, зараз усе зрозумієте.

Це сталося зненацька. Я не одразу збагнув.