Зашморг [Аркадій Адамов] (fb2) читать постранично, страница - 2

кажуть шиною мовою. Втім, нам тільки здається, що ми зараз щось вивчаємо. Насправді просто хочемо заспокоїтись, узяти себе в руки перед тим, як розпочати роботу.

Жінка зовсім молода, років їй двадцять два, не більше. Обличчя відкрите і миле, кирпатенький носик, великий рот з пухкими губами, великі сірі очі. Втім, я мимоволі реконструюю це обличчя, зараз воно зовсім не таке, зараз на ньому застигли жах і біль. Я не можу відвести очей від легкого, пухнастого, немов ще живого, пасма світлого волосся на чолі.

Ні, неможливо звикнути до такої смерті. Нам якось розповідав Кузьмич: з першого дня війни він був на фронті. І до останнього. Побачив немало смертей, пролежав у шпиталях, сам ніс смерть ворогові, але перший труп у звичайній московській квартирі, причому не в ліжку, а на залитій кров'ю підлозі між столом і перекинутим стільцем, справив на бойового фронтовика таке враження, що він не витримав, непомітно вийшов з квартири і приходив до тями на сходовій площадці, викурюючи одну сигарету за другою. І звикнути до такого неможливо, як неможливо звикнути до несправедливості, брехні та жорстокості. І простити це теж важко.

Справедливість — моральний закон нашої професії. Навіть у злочинця намагаюся неодмінно викликати це почуття і домогтися, аби він погодився, що заслужив покарання справедливо.

Але зараз я думаю зовсім про інше. Я шукаю і відбираю деталі, найменші подробиці і штрихи у навколишній обстановці, які дозволили б відповісти на перше з головних питань кожного розслідування: що тут сталося — убивство, самогубство, нещасний випадок? Нещасний випадок найменш вірогідний. Навіщо цій жінці потрібно було самотньою блукати ввечері на будівництві?

Отже, вбивство чи самогубство? Багато стане зрозумілим, коли ми довідаємося, хто ця жінка. Але зараз це зробити неможливо: ніяких документів при ній не було. Сумочки теж немає. Оце вже дивно. Жінка одягнута досить пристойно, навіть грайливо, у неї повинна бути сумочка. І якщо її немає, виходить, хтось забрав. Випадкова людина, яка побачила труп? Навряд. Не наважиться випадкова людина забрати сумочку. Скоріш за все зняла б тривогу. Ні, такої людини тут не було. Отже, жінку спочатку пограбовано, а потім уже вбито? І грабіжники забрали сумочку? Але на руці у жінки залишився годинник та перстень на пальці, до речі, не обручальний. Ґвалтування? Але ж одяг цілий, жодних слідів боротьби не видно. Втім, для вбивства можуть бути інші мотиви, крім пограбування та ґвалтування, ну, хоч би ревнощі. Адже жінка молода і гарна. Все це так, але могли бути мотиви і для самогубства. Зараз важливо довідатися, хто ця жінка, знайти її рідних, друзів, співробітників, почути від них, як і чим вона жила, хто вона така.

Але поки що під свіжим враженням від пригоди треба поговорити з бригадиром та робітниками.

Ісаєв киває мені на Сизих. Сам він хоче ще раз. оглянути майданчик. Я гукаю бригадира, і ми заходимо з ним у порожній вагончик. Сідаємо біля довгого дощаного столу, я згортаю вбік розкидані кісточки доміно, порожні консервні банки і пляшки з-під кефіру — з-під вина я, до речі, не помітив жодної, — і ми починаємо розмовляти.

— Що ви тут будуєте? — запитую я.

— А! — Сизих зневажливо махає рукою у брезентовій рукавиці. — Гараж. Кооперативний, бачиш. Та хіба це робота? То крана два тижні чекали. А прийшов — то на другий день зламався. Тепер три дні майстра чекаємо, щоб полагодив. То цегли немає, то розчину. І їм не свербить…

— Кому «їм»?

— Ну, як їх? Правлінню.

— А чого їм має свербіти? — дивуюся я. — Вони ж гроші внесли.

— Ха! Внесли! Тут, голубе, живі гроші потрібні, а не мертві. І знову ж таки бігати треба.

— Кому треба бігати?

— Та їм же! Кому ж іще? Не я ж за них бігатиму. А вони з ранку до вечора ходять та все мене благають. Або скарги на мене пишуть. Ха! Писаки. От плюну і піду.

Сизих і справді гнівається та спересердя ляскає по столу рукавицями, що вже зняв.

Але мене зараз цікавить зовсім інше. Якщо гараж кооперативний і ці пайовики вештаються тут удень і вночі, марно мріючи про майбутній гараж, то… Ну, в усякому разі, поки що, очевидно, рано відкидати і третю версію: нещасний випадок. Але тоді ця жінка може бути одним з пайовиків кооперативу або членом сім'ї когось із них. Однак нащо було копати такий глибокий котлован, коли будують лише гараж?

— А! із звичайною вже, очевидно, прикрістю знову махає рукою Сизих. — Гараж не який-небудь, а підземний. Самі не знають, що хочуть. Спочатку, бачиш, один поверх планували, а потім, значить, туди-сюди побігали, і тепер уже два поверхи виходить. На два поверхи під землю! Який тут котлован потрібний, добрав? Тут слон упаде і той шию зламає, не те що людина.

— Та-ак… — Я на секунду замислююсь. І ставлю нове запитання: — У вас які-небудь телефони є? Кого-небудь із керівництва кооперативу на ім'я знаєте?

— Аякже! — поважно відповідає Сизих. — Їхнього голову знаю. Знаменський Петро Львович. Професор, до речі. Можна сказати, вчений. Але дядько простий, завжди можна