Новий Рік? Коли я з балкона з’явилася?
Ритка кивнула. Ольшиній історії з літаючою машиною ніхто, звичайно ж, не повірив. А придумати вона нічого не змогла. Та й не пробувала.
Ольша сонно длубалася в морозиві. Чи впізнав її той хлопець? Чи просто кинув кредитку, щоб відчепитися? Це питання муляло її два наступні дні.
Диво-машину вона знову побачила рано вранці. На «Чорноморці», біля міжміських телефонів. Більшість курортників ще спала, кілька жайворонків квапливо похмелялися в буфеті. Бляшані відра гучномовців меланхолійно хлюпнули новинами.
Ольшин знайомий стояв, привалившися плечем до пофарбованої в бадьоро-зелений колір будки; його приятель телефонував, нервово постукуючи вільною монеткою по склу.
Серце чомусь закалатало сильніше, Ольша здивувалася й розсердилася одночасно. Випроставши спину, підійшла ближче.
— Привіт!
Хлопець схилив голову. Вираз його очей залишався нез’ясованим: окуляри він, очевидно, знімав лише у виняткових випадках.
— Ти пам’ятаєш новорічну ніч? Машину, подану до балкона?
Дві дзеркальних краплі окулярів продовжували відображати Олыпу.
— Ну?
— Я вірила, що ми ще зустрінемося.
Хлопець знизав плечима без слідів емоцій на обличчі. Це було страшенно дивно, лице взагалі без будь-якого виразу!
— Це та сама машина? — запитала Ольша, щоб не мовчати.
Хлопець відповісти не встиг; його друзяка повісив трубку й обернувся, критично розглядаючи Ольшу. Втім, дивився він цілком дружелюбні, без цинізму.
Ольша зніяковіла; зніяковіла до того, що випустила книжку, яку читала з ранку. Вітер зашелестів сторінками, м’якою лапою витяг закладку — миттєву фотографію. Десь тиждень тому пристав до Ольші якийсь заїжджий монстр-воротило. У ресторан водив, сфотографуватися разом змусив. Ледве здихалася. А потім замість закладки фотка ця під руку попала.
Ольша присіла одночасно з хлопцем. Той підібрав книжку, мигцем глянув на фотку… І завмер.
— Ти його знаєш?
Ольша розгубилася.
— Трохи…
— Де живе?
— У «Лазурному»…
— Їдьмо!
Ольшу дбайливо взяли за лікоть.
У салоні було прохолодно, пахло перегрітою пластмасою і конваліями. Удень панель кермування виглядала не менш загадково, ніж у ту пам’ятну ніч.
— Як тебе звуть?
— Ольша…
Безшумно розвернувшись, машина поринула до воріт вузькою алеєю.
Ольша набралася хоробрості:
— А вас як?
Знайомий хлопець охоче відповів:
— Я — Сеня. Сеня Бісмарк. А це — Єнот.
— Єнот? — не зрозуміла Ольша.
Сеня розсміявся.
— Це прізвисько. Взагалі його Олегом нарекли.
За вікном шелестів гарячий вітер, миготіли сосни й курортники.
Ворота в «Лазурний» охоронялися заіржавілим величезним навісним замком. Сеня пригальмував і вислизнув назовні. Ольші допоміг вийти Єнот. Дверцята, тихо клацнувши, опустилися й закупорили машину.
— Ходімо!
Єнот тягнув Ольшу за руку, Сеня нетерпляче дріботів поруч.
— Який корпус?
Ольша почувалася щораз розгубленішою.
— Он той…
— Як цей тип себе назвав?
— Боря… Борис Завгородній…
Увійшовши в корпус Сеня з Єнотом умить І припинили метушитися: ну просто тобі два ледацюги, що забрели в гості до знайомої дівчини. Навіть настирна кістлява кастелянша тільки ледь повела носом у їхній бік. Завгороднього в номері не було. На стукіт ніхто не відповів, зате за спинами виникли двоє горилоподібних холуїв Завгороднього — Ольга часто їх помічала, коли за нею бігав цей діляга.
— Кого шукаємо?
У голосах вчувалася ледача гордовитість. Сеня і Єнот явно поступалися горилам силою. Подальше сталося дуже швидко. Єнот по-ведмежому переступив з ноги на ногу: «Туп-туп!». Рухи були зовсім не бойовими, Ольга навіть назвала б їх доброзичливими. Однак один із громил з розмаху в’їхав у стіну й затих, звалившися на лінолеум. Другий прийняв ефектну стійку.
«Х-хех!»
Нога, мов гарматне ядро, летіла Єнотові прямо в груди. «Туп-туп!»— Єнот знову потупцював на місці. Він не бив і не відбивав удар!!! Тим не менш другий опонент — каратека головою вперед полетів уздовж коридора, причому ноги його бовталися значно вище голови. Він теж так і не підвівся.
Сеня за цей час відімкнув номер Завгороднього — саме відімкнув, а не зламав. Ольша застигла на порозі, Сеня з Єнотом швидко й професіонально обнишпорили обидві кімнати, ванну. Якщо вони чого й шукали, то цього разу не знайшли.
Двері Сеня за собою замкнув. Чим — Ольша не розгледіла. Вона відчувала себе втягненою в якусь дивовижну гру. Трохи отямилась вона лише в машині. За кермо сів Єнот. Її привезли в затишний маленький котедж на самій межі молдавських баз. На веранді спав ще один хлопець — якщо не близнюк Сені з Єнотом, то принаймні двоюрідний брат.
— Це Паха Товстий. З ним краще не говорити, ясно?
Хлопець був зовсім не товстий. Навпаки, сухорлявий і підтягнутий, як Єнот або Сеня. У кімнаті господарювала благодатна прохолода. Винуватцем цьому був невеликий імпортний кондиціонер.
— Пити
Последние комментарии
10 минут 31 секунд назад
33 минут 13 секунд назад
33 минут 46 секунд назад
36 минут 26 секунд назад
46 минут 49 секунд назад
49 минут 30 секунд назад