Небезпека [Йос Ванделоо] (fb2) читать постранично, страница - 24

уже промочив наскрізь Дюпонів капелюх, вода протекла крізь одяг; йому стало сумно, безрадісно й гірко. А він ще спитав у Фреда, чи є в нього куди податись. Він же сам не знає, де шукати притулку.

Ось на розі кафе, освітлене холодними неоновими лампами. Всередині гурток відвідувачів — вони втупилися в екран телевізора. Дюпон сів за стіл до них спиною. Ті переглянулися — мовляв, якийсь дивак. Годинник на стіні показував десяту. «Нас уже шукають, — подумав Дюпон. — Там, мабуть, страшенний переполох, усе догори дном». Дуже боліла голова, мучила млість. «Треба прийняти порошок. Добре, що Бентінг здогадався прихопити з собою деякі ліки».

Йому хотілося піти з кафе, але він не наважувався підвестись. Боявся, що на вулиці ноги в нього підітнуться і він повалиться на тротуар. Цього б дуже не хотілося. Він посидить ще хвилину, трохи відпочине. А там буде видно. Може, вранці станеться якась розв’язка.

— Склянку пива, — сказав він голосно.

Хазяїн кафе неохоче відійшов від екрана. Там саме лунала шалена стрілянина. Кафе аж гуло від галасу, тупотіння коней. Кулі висікали борозенки на камені, індіанці мчалися з бойовими погуками, над землею стояла курява і клубочився пороховий дим. «Винятково реалістична ситуація, — усміхнувся Дюпон. — Глядачі споживають свій щоденний раціон — мерців».

Він підніс до губ склянку і став жадібно пити пиво. Від холоду стравохід різко стиснувся. Доведеться вставати, знову клятий пронос. Треба йти до туалету. З екрана мчав на нього загін вершників. Чоловік у крислатому капелюсі прицілився в нього з рушниці. Дзенькнула, впавши на підлогу, його порожня склянка від пива. Глядачі біля телевізора сердито обернулись. Розгнівано підвівся хазяїн. Обличчя в нього було непроникне. Дюпон спробував зупинити кров з невеликого порізу на руці хусточкою. Підбираючи на підлозі скалки, він трохи порізався. Знов запаморочилось у голові, от склянка й вислизнула з рук.

— Ще склянку пива, — сказав він байдужим голосом. — За розбиту я заплачу.

І повагом почовгав до туалету. Нехай думають, що п’яний…

Коли повернувся, носовичок був зовсім мокрий від крові. Дюпон сів на стілець. Стрілянина тим часом стихла, диктор читав останні вісті.

На Дюпона вже ніхто не звертав уваги. Носовичок не допомагав, і кров стала капати на підлогу. «Розлютиться хазяїн», — подумав Дюпон. А йому не хотілося сваритися ні з ним, ні з тими сердитими спинами біля телевізора.

Коли телепрограма скінчилася, господар увімкнув світло. І всі раптом побачили нерухому постать на стільці та криваву калюжу на підлозі.

— Треба ж бути хоч трохи обережнішим, — похмуро буркнув хазяїн, але, зблизька глянувши на Дюпона, злякався. Клієнт намагався спинити кров, але вона проходила крізь усі перепони, її невпинний потік витікав із малесенької ранки, На підлозі вже розпливлася величезна темно-червона пляма — чудернацька географічна карта, межі якої розходилися все далі й далі, захоплюючи навколишній простір…

Дюпон лежав на стільці, відкинувши назад голову. Обличчя його було мертвотно бліде. Можливо, він знепритомнів. Сорочка й штани в крові. А його черевики, ті самі, що так муляли, стояли посеред червоної калюжі, яка все збільшувалась.

Пан Бек — префект міської поліції. Він високий на зріст і огрядний, але не дуже кмітливий. Краще було б сказати, що він не голова поліції, а її тіло. Проте й на вулиці, і в кабінеті він почуває себе всемогутнім.

Уже п’ять хвилин він розмовляв по телефону з академічною лікарнею. Одержав інструкції від професора Венса і вислухав благання директора. Кожного він заспокоїв, усе, мовляв, буде добре. Чорні поліційні машини вже ведуть таємну розвідку в місті. На вигляд вони схожі на таксі, а поліцаї в них одягнені в цивільне, отже, ні в кого не виникне жодної підозри. Кожен агент має при собі лічильник Гейгера у формі авторучки. В машинах лежать напоготові спеціальні захисні костюми. На жаль, деякий час було втрачено, поки їздили до лікарні по костюми та прилади.

І все ж досить скоро Бек уже з гордістю повідомив про перші результати. Біля міського парку знайдено машину швидкої допомоги. Слідів утікачів поки що не виявлено. Машину взято під суворий нагляд. Її негайно піддали хімічній дезактивації.

Два інспектори поїхали на домашню адресу Дюпона. Це була блискуча ідея — там і натрапили на перший слід. Пані Дюпон мусила признатися, що втікачі їй дзвонили.

— Ні, не заходили, — сказав Бек професорові Венсу. — Так принаймні вона запевняє. На прохання чоловіка вона поклала в ліфт дещо з одягу. Він у цей час чекав унизу і негайно поїхав геть.

Поліційні машини мали радіозв’язок з префектом. Вони повільно курсували вулицями, весь час повідомляючи Бека та його помічників про свій кодовий номер і місцеперебування. Блискучі чорні жуки планомірно й ретельно обшукували різні райони міста.

Окрема група поліційних агентів обстежувала вокзали, парки, кінотеатри та інші громадські заклади, куди могли зайти втікачі. Пані Дюпон