К7 [Юрій Тис-Крохмалюк] (fb2) читать постранично, страница - 4

маю? — повагом обізвався інженер.

Я злорадно захихикав.

2

Я стояв з Гаською перед цукернею і намовляв її зайти на каву.

— Тут найсмачніші тістечка, відомі на цілий світ! — захвалював я.

До нас підійшов Семен.

— Сьогодні від’їжджаю! — сказав. — І не знаю, коли повернуся. Може, напишу тобі кілька слів.

Сказав це до неї, а не до нас.

Гаська підійшла до нього і поклала долоню на його плече. Приємно дивитися на двох закоханих. Шкода, що я самотній. Боровся я героїчно, щоб позбутися цієї самотности, але нічого не вдіяв: для одних дівчат шкода було часу, а інші мною не цікавилися. І так минає час, але не роки рахуються в житті, а події і переживання.

— Куди їдеш? — спитала Гаська.

— Далеко, кілька тисяч кілометрів звідсіля.

Стояла близько нього з легко відкритими губками і голубила поглядом його постать. Він здавався мені тепер одним з давніх упістів або дивізійників, коли вони прощалися з дівчатами. Правда, не знаю нікого з тих часів з-перед більш півстоліття, але я виробив собі про них чітко окреслений погляд з історичних романів.

— Шкода, а то я відвідала б тебе. Або написала б листа. Хочеш?

Пестив пальцями її волосся.

— Хочу. Пиши на цю адресу.

Подав їй клаптик паперу з нашвидку накресленими рядками. Не глянувши, всунула його в кишеню штанів. Усміхнулася до нього:

— Бабуня нас не розуміє, правда?

— Бабуня нас розуміє. В її словах велика правда. Ми не можемо жити як ось ці!

Вказав рукою на юрбу, що викотилася з підземки і тепер зникала розбризками в дверях монументальних будинків. Попри нас спішили за своїми справами чужі, байдужі люди.

— Ми мусимо бути інші. Маємо інші завдання, величні і для цього світу небуденні. Інша справа, чи ми їх виконуємо як слід!

Стиснув її руку.

— Мушу йти, літак не ждатиме!

— Ходи зі мною! — звернувся до мене. — Погуторимо ще по дорозі.

Я глянув із смутком на Гаську.

— Нещасна доля! — сказав я до неї і старався при цьому зробити якнайбільш жалюгідне враження. — Раз мав нагоду піти до цукерні з гарною дівчиною, і це мені не вдалося.

Ми піднялися ліфтом до його мешкання.

— Я міг ще трохи залишитися з Гаською, але хотів поговорити з тобою! — сказав Семен, закриваючи подорожню валізку.

— Дивуюся тобі, другої Гаськи нема на світі!

Я сам захопився моїми словами такої великої похвали.

— Чи ти помітив, які дурні обличчя в інших дівчат?

Семен не відповів, сів навпроти мене й почав з іншої теми:

— Слова бабуні не сходять мені з думки. Ті всі наші предки, що їх катували, що втрачали роки молодости на засланні, що їх вбивали! Предки, що кидали вигоду і своїх коханих та йшли боротися… Чи не думаєш, яка малеч ми всі в порівнянні з ними? Це предки, які бажали великого, захитували підставами ворожої імперії, творили історію.

Мені прийшло на думку, що добре було б випити по чарці, і я скоро обвів поглядом кімнату. Даремно, ніякої пляшки не було. Такі міркування чув я вже не раз, і вони викликували в мене чорні смутки, які я старався якнайскоріше відігнати. Але Семен, замість продовжувати, попав у сантимент і почав розповідь про своє життя.

— Наш рід пішов у чужину, бабуня, мама Гаськи. І тепер ми, нащадки, тут. Кажу: наш рід, зрозумій — не рід посвоячених, а рід борців, рід людей одного світогляду, однієї динаміки, одних думок. Що знаю я про моїх предків? Нічого певного, перекази, що затираються в пам’яті, одне прізвище в історії боротьби, одне з-поміж тисячі інших. Хіба списати легенди, поки не забудуться? Я від дитинства не відчував недостач. Завжди пам’ятаю заможний дім дядька Павла, де я виховався і виріс.

Замовк на хвилину, а я подумав про цього дивака дядька, що завжди ставився до нас як рідний батько, а ми з подивом дивилися на нього. З подивом тому, що він був інший від усіх, і не старався пристосуватися до вирівняної безобличної маси, що нас оточувала. Навпаки, і нас навчав, щоб і ми старалися бути іншими, не подібними до «всіх», щоб завжди плекали свою духову окремішність. Тут мушу пояснити, що я попав у це товариство відносно недавно. Мав п’ятнадцять років, коли згинули мої батьки у катастрофі. Я залишився сам і, пам’ятаю, великий страх огорнув мене перед світом. Тоді написав до мене дядько Павло. Приїхав і взяв до себе. Хотів вивчити мене на атомового фахівця, але, на щастя, це йому не вдалося. Мене потягало мистецтво, я рисував і писав, кепсько і ні до чого. Дядько не дорікав, здавалося, навіть не цікавився мною, коли я перейшов вивчати малярство в академії, кинув по одному році, перейшов на літературу і теж кинув ради однієї дівчини. Познайомився з нею на вечерницях, ми мали на головах чудацькі шапки, а в головах алкоголічні випари; серед вереску і музики я здобувся врешті сказати їй те, що мріяв. Але дівчина виявилася заміжньою, а крім цього відомою поеткою. Вона завела мене до свого чоловіка, що був видавцем. Скоро ми поринули в дуже розумну розмову, в якій я висловлював нібито мої вироблені і тверді погляди на