Іван Срібний [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично, страница - 3

class="book">гарячою паровозною утробою і збивала з ніг...

185

Після трьох років служби Іван почувався у висілку ще не зовсім

своїм і тепер заново узнавав і свою кімнату в бараку, що двічі на

добу, коли з шахти вивозили добичу, здригався від цього паровоза, і

старенький цей паровоз «Серго Орджонікідзе», і людей: однолітків

своїх, які прийшли з армії раніше за нього (дехто навіть одружитися

встиг); учителів, які вчили його колись і тепер постаріли на чотири

роки; молодих жінок, які ще так недавно, здавалося, були дівчатками,

з якими він кружеляв парковими алеями, не почуваючи ані до котрої

з них чогось там такого...

Він знавтут кожну вуличку і завулок, усипані понад парканами

жужелицею про осіннютавесняну багнюку, кожендубок і кущ глоду

вбалці зі струмком поміж камінням і травицею. Та найдужчезнав і

любив оці кучугури штибу на місці колишньої сортувальні, розбитої у

війну. Поміж кучугурами, твердими, злежаними, порослими

бур’ янами, він гравсязі своїм дитячим товариством у жмурки,

розбійників, у війни і приходив додому чорний, як шахтар після

упряжки. Влітку з-за кучугур сходило веселе сонце і світило у вікна

їхньої кімнатний, затишної, чепурної, із збільшеним фото батька на

стіні, молодесенького ще хлопця, у формі гірничого рятувальника...

Бараки —їх було чотири на виселок —звалися мордвиновськими,

за прізвищем шахтовласника Мордвинова. Колись, іще до війни, вони

були дерев’яні, чорні, розхитані вітрами і в них поселялися

новоприбулі на шахту. Потім притулища ті знесли, а на їхньому місці

побудували довгі одноповерхові будинки з цегли, та назва

«мордвинські» так за ними й за лишилася.

За коліями, супроти депо, біля колодязя під дашком стояла черга з

цеберками і коромислами, і той, хто тяг воду, довго крутив корбу —

колодязь був глибокий! Іван знав це, бо й сам, як підріс, щодня бігав

«за путя» по воду і мати щоразу наказувала йому:

«Гляди ж, синку, попід вагонами не лізь!»

Хіба відала вона, яке то щастя —завмираючи серцем (раптом поїзд

рушить!) підринути під вагон і опинитися якраз напроти колодязя.

Десь там за цим колодязем жило те дівча з милосердям дорослої

жінки в очах. І, зловивши себе на згадці про золотооку дівчину, Іван

подумав похмуро-насмішкувато: «Так і змалитися можна...»

Він ішов на станцію до десятигодинного пасажирського поїзда. До

цього поїзда виходило щонеділі стільки люду, що перон робився

схожий на міський бульвар. Так повелося у висілку здавна, ще до

війни —виходити до пасажирського. Це стало звичаєм, святковим

ритуалом. Допасажирського йшли, щоб укинути листа в скриньку

поштового вагона, зустрічати і проводжати, йшли виглядать його,

щоб, першим помітивши тоненький струмінець диму за семафором,

вигукнути: «Іде!» Але переважно до пасажирського приходили

відпочити, показати себе і побачити інших, а може, ще й затим, щоб

186

струснути з душі монотонність, буденну однаковість висілкового

життя, відчути дорогу, рух, мандрівку і якщо вже не помандрувати,

то хоча б утішитисямрієюпро далекі далі, пожити нею шістьхвилин,

доки стоїть поїзд. Потім пронести поглядом прощальний червоний

ліхтар на останньому нагоні, що даленіє в степ, іпіти почастуватися

бочковим пивом, порозкошувати ним у тісненькому велелюдному

привокзальному буфеті. Пиво було не останньою причиною виходівдо

пасажирського, надто для людей літніх.

Молодь ходила на станцію до молоді, до безтурботних усмішок і

сміху, до поглядів значних, сором’язливо прихованих під віями, до

морозива і Шурка Гвоздьова, широкоплечого велетня в батистовій

сорочці, крізь яку просвічувався кожен Шурків м’яз, мовби з граніту

вирізьблений. Шурко приходив на перон з баяном власної роботи і

настройки, що не схожа була на жодну фабричну, а лише на його,

Шуркову. Блищали нікельовані вуглики на міхах баяна і перламутрові

лади на планках, блищала золота«фікса» Шуркова і власні його зуби,

теж перламутрові («фіксу» він уставив задля осяйнішої усмішки), і

співав баян не схожим ні на які баянні голоси в світі. За Шурком

рядочками ходили попід руки висілкові дівчата, вбрані, мов на

оглядинах, у найкращі своїплаття й черевички, а хлопці ледачкувато,

перевальцем походжали окремо, по двоє, по троє