А оно дід Ганжа скніє під призьбою на ослінчику, спину вигнув до
сонця, на ціпок обіруч сперся і дивиться погаслими очима кудись у
безвість понад вигоном, а чи бачить що —хтозна. Смерті, каже,
виглядає. Узимку в хатіждав, а це вже й надвір виходить. «Нема йому
смерті, видно, ще не всі гріхи згадав та покаявся. Того вона й не йде!
—думає Санько і сміється сам собі: —Х-га-га!»
Така вулиця —як не дід, то баба, а то й нікого.
Правда, ще Софійка Малашкова з дитиною на руках сидить он під
ріденьким тином з паличок, натиканих у землю. Не тин, а страм. А
кращого зробити нікому: дві баби на хазяйстві й обидві нікудишні,
тільки їдять та гризуться щодня, а самій Софійці не до тину: раніше
щоночі підпирала спиною чужі хлівці та верби —з парубками, своїми
й заїжджими, а тепер дитину глядіти треба. Чи знає вона хоч, од кого
та дитина, х-га-га!.. Сидить, цвіте щоками. Аж іздалеку видно. А крізь
тин, поза плечима в неї, пнеться до сонця бузок молодий і теж цвіте.
Санько рушає до Софійки, перестрибуючи глибокі ще з весни колії,
що їх трактор прорізав,як молоковозку до большака тягав.
—Хоп! Хоп! —весело й легко видихає Санько, перестрибуючи колії,
а чоботи й собі —рип, рип! Добру взувачку офіцерам шиють,
ганчір’яний хром так би не рипнув.
—Здоров, дівко, чи пак, молодице! —каже, підходячи до Софійки,
і сідаєпоруч на лавочці з вільховоїдошки, що тріснула вздовж. А
Софійка пих —і щоки враз, як двіружі. Така вона: тільки обізветься
до неї хтось чи сама до когось, так і почервоніли.
— Спить? —киваєСашко блискучим козирком надитину, що
ворушить угубах новеньку соску.—О, вже й соску десь доп’яла...
— Брат Мишко зДомбасу прислав, одказує Софійка ілегенько
прикушуєзубами нижню губу, щоб не сказати Санькові нічого
образливого за отейого здоровкання, бо... він же скажений, смола в
зіницях одразу так і закипить.
— А я, гад, скільки в районі ненапитував, ніде нема,—сміється
Сашко, і важко збагнути, жартує він чи правду каже.
—Наче тебе прошено…— стинаєплечем Софійка, легенько, щоб не
розбудити дитину.
—Не прошено, таксам чув, як воно щовечора бує. Воно що —
хворе?
—Ні... Так чогось нервичає,—зітхає Софійка.
— А не гукає «тату», х-га-га?..
208
Софійчині щоки наливаються ще густішим бузковим рум’ янцем,
брови немічно тремтять, і вона одвертається з дитиною.
—Іди собі, куди розігнався.
—А я нікуди й не розганявся, а прийшов одвідати,—мирно
одказує Санько і дивиться на Софійчинуспину, що виглядає з
глибокого вирізу в дешевому платті. Вузенька спина, тендітна, в
золотому проти сонця пушкові. І родимок багато, дрібні, як макове
зерно. Санько тікає від них очима, а все ж бачить краєчок розпашілої
Софійчиної щоки, пухнасті кучерики поза вухами, жмутик довгого
рівного волосся, туго перев’язаний зеленою тасьмою —просто, без
бантика.
Санько поторкав один кучерик пальцем і спитав, примружуючи
око:
— Сама накручувала чи зроду?
Софійка повела головою і одхилилася.
— Іди вже собі. Дивляться оно всі, ще мені не хватало,щоб і тебе
пришили...
І стала пригойдувати дитину, рвучко, невміло, непригойдувала —
теліпала. А Санько підпер щоки долонями і тихо засвистів.Ф’ю, ф’ю,—
виводив тоненько, не пісню; іне марш, а таку собі триндичку. Тоді
кинув свистіти і запитав:
— Це не від того, що казав: «Я такої, как ти, во всій Золотоноші не
стрічав»?..
—А ти шпигував… — гостро примружиласяСофійка і знову
прикусилагубу, але не так, як раніше, боячись зачепити лиху на слово
і на руку Санькову погорду —бачила ж бо, яквін кидав біля клубу
вдвічі більших за себехлопців об землю і як горіли при тому його
відчайдушні смоляні очі, і знала, що навіть ті зїї подруг, у кого серце
промовляло до Санька, як і внеї колись, іще школяркою, боялися
почути від нього жаданеоте«ходім». Отож затято губу прикусила і що
дужчеодвернулася геть і головою норовисто повела. Те означало, що
вона анітрохи не боїться його і не хоче, не буде з ним говорити: хай
сидить бовдуром.
— Не шпигував,—байдуже одказав Санько,—а йшов пізно з
роботи й почув.
Софійка мовчала. І мовчанка та була по-жіночому затята.
Санькові це сподобалося.
Последние комментарии