Акротірський шпигун [Вольфганг Шрайєр] (fb2) читать постранично, страница - 2

- Акротірський шпигун (пер. Микола Дятленко) (а.с. Бібліотечка пригод та наукової фантастики) 745 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Вольфганг Шрайєр

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

армії?

— Крім того, — вів далі Білл, не звертаючи уваги на мої турботи, — ми забираємо із Західної Німеччини частини 2-ї піхотної дивізії. Щоправда, командування НАТО ремствує, бо Франція теж знімає звідти частину своїх військ, але сер Антоні[2] умовив Грюнтера[3]. Кажуть, що військове міністерство мобілізувало дев'яносто цивільних літаків і на них перевозять на Близький Схід навіть лейб-гвардію…

— Ті з нас, — втрутився я, — хто придбав якісь речі в розстрочку, через цю мобілізацію потраплять у досить скрутне становище…

— … Та додай до цього ще збройні сили французів. Віце-адмірал Баржо зібрав на рейді в Тулоні цілу ескадру: лінкор «Жан Барт», крейсер «Жорж Леге», два авіаносці і десять есмінців. Як тобі подобається така сила?

— Хотів би я все-таки знати, Білл, — несміливо наполягав я, — що станеться з моїм телевізором, якщо я не сплачу за нього черговий внесок.

— А, плюнь ти на нього, — різко відповів він. — У нас тут, старина, тобі немає потреби дивитися в той ящик. Королівська армія покаже тобі світ в натурі.

Білл взагалі був грубіяном, але на цей раз, як виявилося пізніше, він мав рацію.


В понеділок, 6 серпня 1956 року, в осяяній сонцем портсмутській гавані ми зійшли на борт пароплава. Наше судно, авіаносець «Тезей», водомісткістю в тринадцять тисяч тонн, що звичайно брало тридцять п'ять штурмових літаків, прийняло тепер дві тисячі парашутистів. Як повідомив мені Білл по секрету, решта нашої бригади вантажилася в Девонпорті на однотипний корабель «Оушн» і на двадцятитисячотонний транспортний пароплав «Булверк», що виходили в море через два дні.

Гемпшірський пляж кишів дачниками. Біля берега сновигали парусні яхти й моторні човни; юнаки розважалися катанням на водних лижах. А в цей час на набережній стояли тисячі батьків і матерів, дружин і наречених, з якими від імені всіх нас мали попрощатися п'ятдесят парашутистів. Командир полка заборонив робити це кожному зокрема. Полковник, мужчина з червоним обличчям і жовтою, як сірка, борідкою, певно ненавидів такі сцени, бо коли капітан Шотовер доповів йому про бажання солдатів потиснути руки своїм рідним, він лише пробурчав:

— Годдем[4], для цього в гарнізоні було досить часу! Годдем!

З цими словами він пхнув ногою полкового кота Насера, який наважився сісти йому на черевик.

Мене безпосередньо це не обходило, бо моя старенька хвора мати не могла приїхати в Портсмут, а дівчини у мене на той час не було. Тому ніхто мені не помахав мокрою від сліз хусточкою, коли наш пароплав рушив від молу вздовж каналу. Іншим було, мабуть, дуже боляче.

Мої побоювання справдилися: військове начальство виявило себе не тільки бездушним, а й скупим. Командуванню було зовсім байдуже, що більшість резервістів покинула свою роботу. Ніхто з нас не одержав за це ніякого відшкодування.

— Ми призвали добровольців, а не якихось там старців, — заявив мені Білл Шотовер, повторюючи слова всіма шанованого командира «Червоних дияволів» Мервіна Батлера.

Ми стояли біля поручнів і дивилися, як за корнуельським побережжям сідає сонце. Був напрочуд гарний вечір.

— Двадцять чотири вузли робить наше корито, — сказав Білл, сплюнувши в пінисту воду за кормою. — Післязавтра минемо Ліссабон, увійдемо в Середземне море, а в п'ятницю рано будемо в Ла Валетті. Що і як буде далі, знають лише бог та сер Антоні.

— Якщо єгиптяни якимсь чином пронюхають про нас, то підуть на поступки, тільки-но ми з'явимось у районі Мальти.

— Для мене, Роджер, пристойна бійка була б кращим виходом.

Пізніше я прочитав у газеті, що часткова мобілізація, якій я завдячував тією чудовою прогулянкою на кораблі, була здійснена в повній відповідності з нашою конституцією. Оскільки нижня палата за кілька днів до націоналізації Суецького каналу була розпущена на канікули (значна частина членів парламенту в цей час полювала на куріпок у Шотландії, а королева Єлизавета розважалася на кінних змаганнях у Гудвулі), прем'єр-міністр Іден сам скликав Державну Раду. Вона проголосила надзвичайне становище й «урочисто уповноважила вельмишановного Генрі Геда», тобто нашого військового міністра, мобілізувати резерви. Слідом за цим «вельмишановний» призвав до збройних сил двадцять тисяч чоловік, а серед них і мене. Для мене принаймні було втіхою повідомлення преси про те, що все відбулося коректно і спокійно, як це й личить великій нації.


Через вісім днів ми висадилися на Кіпрі. Я потрапив до передового загону, яким командував мій приятель Білл. На двох «джипах» морського відомства ми проїхали квітучою рівниною на шістдесят кілометрів у глиб острова. Солдати, що супроводжували нас, весь час тримали автомати напоготові. Я зрозумів, що місцеве населення продовжує упереджено ставитися до британської корони; та, хвалити бога, в дорозі нічого не трапилось.

Коли в мерехтливому від спеки повітрі виринули перші будинки столиці