Дуби шумлять [Іван Пільгук] (fb2) читать постранично, страница - 3

ліплення, химерна різьба дверей, кольорова гра вітражів. Українське барокко. Слава трудівничим рукам полтавських умільців!

Роздоріжжями поїхали, залишивши Сорочинці... Несподівано рвонув вітер, засвистів, б'ючись об придорожній покошланий тонконіг та поруділі куделиці буркунів. Наповнений сивизною простір розкришила блискавка.

— Коли б скоріше до тих хуторів доїхати. Там є корчма, — фурман показав пужалном і тривожно поглянув на північ, звідки насовувалась темна хмара. — Но-о-о, ледачі!

— Байдуже, — спокійно відповів Панас. У голосі чулось незадоволення з того, що фурман порушив роздуми.

Та ось ніби велетенський казковий дракон розпростер чорні крила, обіймаючи ними півнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобій з косматою потворою, що вогнисте моргнула, покотивши громовицю; темною завісою кутався обрій, заслоняючи шлях.

— Но-о-о, ледачі!

— Не поспішай... Вперше серед степу бачу такі змагання неба з землею, — Панас аж звівся на бричці, оглядаючи затьмарений небосхил.

Не встигли доїхати до корчми, як водоспадом линув дощ, промочивши подорожніх.

У корчмі порозвішували одяг. Чимало тут скупчилося людей. Тхнуло чимось прокислим, тютюновим димом та горілкою. За столом куняли якісь підпилі чоловіки, не скидаючи з себе свиток та вогких сіряків.

Один кремезний з виду, літній чоловік роздягнувся, латав сорочку та зашивав дірки на смугастих штанях, бурмочучи:

— Оце такі бурлацькі заробітки...

— Латай, може, й долю свою драну залатаєш, — відповів сивоголовий, з запалими очима чоловік.

— Кому як на роду написано. Плакати ж не будемо.

— Досить того, що наші діти та жінки плачуть.

— Може, заплакав би котрий з нас, та неохота в цюцька сліз позичати, а своїх не вистачає.

— Плакати, то однак, що дурному з гори бігти, — блиснув очима той, що латав сорочку. — Латай, бурлаче, доки не пошився в турецькі святі. Ті сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусіди попросимо на латку, — з прихованою посмішкою глянув на завіталих подорожніх, примруживши око.

Цей погляд збентежив Панаса Яковича, а фурман відвернувся, знизавши плечима.

— Латані сорочки носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер, коли стали вільні за царським маніфестом, то на старі латки нашиваємо ще й нові...

— Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин графської землі, то, може, й сорочку б мали нову...

— Пошматуєш... Хочеш закабалити себе і своїх дітей та внуків, то бери кілька десятинок землі в Гудовича і сплачуй за неї протягом сорока дев'яти років. Сплачуй уп'ятеро дорожче...

— Не дешевше віддає на викуп і пан Ґалаґан. Дарма, що кажуть, він козацького роду.

— Від того роду дочекалися гіркого плоду.

— Ото реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу.

— А де той слушний час?

— Запитай вітра в полі.

— Та ще й потихеньку, щоб хто не підслухав, бо спина буде бита.

— Нема долі, і слушного часу не дочекаємося, — понуро загули сіряки.

— А докіль треба голодну нашу волю чимось підживлювати...

— Чаркою горілки...

— Не допоможе...

Чоловіки перезирнулися, криючи якісь таємниці в гірких усмішках.

Сидячи осторонь, Панас уловлював у розмові шматки недожуреної журби, невиплаканих страждань, недосміяно-го гіркого сміху, недомовлених проклять. То розмовляли люди невільної праці, сини степового простору і бідності. Ніч своїми широкими обіймами укривала їх у цій похилій придорожній корчмі. Поволі розмови уривались, канули в сірих сутінках.

Чадив каганець, гойдаючи примарні тіні. Ніби козак Голота, посвоячившись з сатаною, шукає роздолля, рветься на волю з похилої корчми...

Фурман ліг спати на долівці. Корчмар запропонував Панасові ослінчик, вкритий грубезною вовняною ковдрою, що увібрала в себе всі корчмарські пахощі разом з вологою.

— Ні, я пересиджу до ранку, — відповів Панас, примостившись на ослінчику.

Ніч попливла, мов корабель, захлеснутий водою. Чути, як то лопотів, то затихав дощ за вікнами. Жебоніли струмочки, а за ними снувалася каламуть роздумів, хвилюючих вражень, перемагаючи дрімоту. Розвихрені тіні негоди відміряли тривожні хвилини.

Під ранок дощ ущух. Закліпали зволожені вранішні зорі Сонце, не виринаючи з-за обрію, чекало золотаво-багряним віялом проміння по верхів'ях дерев, ніби довідувалось, чи можна спокійно визирнути на обважнілу, зволожену землю. Ночівники-нетяги один по одному зникли з корчми...

Знову вирушили в дорогу. Бричка покотилася по багнюці, колихаючись по розмитих вибоїнах. Благословляючи народження дня, забриніли на променевих струнах стрижі. Над чорною ріллею поважно попливли в сизому повітрі граки. Під склепінням прозорого неба кожна жива істота почала