Комуніст [Валер`ян Петрович Підмогильний] (fb2) читать постранично, страница - 3

полем, гребучись ногами й руками в болоті.

І, враз схопившись, майнув навпростець, витягнувши вперед руки, розбризкуючи калюжі,

спотикаючись та сковзаючись по набряклій землі. і

Діставшись до незнайомих будинків, він намацав рукою дерев'яну браму і прихилився був

до неї, щоби спочити: але ноги йому підігнулися і він упав у болото. Видряпавшись

накарачки, він став віддихувати. Вогкість пронизувала його давучим холодом і жах

подвоював його втому. Білизна нестерпуче липла до тіла і він став гикати з холоду й

огиди.

Упавши знову ничма, він розпачливо бився грудьми об землю, захлинаючись од сухої

блювоти. Задушливі спазми котились йому з шлунка під горло, він харчав, ковтаючи

землю, І його маленьке тіло, вкрите лепом, термосилось, мов рухлива булька болота

Згодом він принишк. З безсилля він був напрочуд спокійний, ніби й треба було, що він

лежить Виваляний у багні, десь невідомо, нікому не знаний втікач, як шматок здохлятини в

придорожній канаві. Вогкість зробилась теплою і ниття пошарпаного тіла пестило

пестощами напахтених губ.

Таким зустріло його пишне світання літнього дня. Він розтулив очі й бачив, як на крайнебі

сходили червоні троянди і поскидали по обрію свої довжелезні пелюстки. Поцілунки світла

визволяли поглинені ніччю будинки і він ніби народжувався з болота в теплім паруванні

землі.

Проте його жахнуло світло, що полилося навкруги. Темрява його ховала, а тепер посунуть

вулицями люди, побачать його, і скрутять назад йому руки.

Він схопився й попростував, поволі дибаючи закляклими ногами. Все навкруги було

страшенно чуже, одлиски сонця по вікнах завдавали йому тремтіння І ніколи ще він так не

боявся зустріти людину.

Та врешті зустрів. Він уздрів її ще здалеку і пручнувся був бігти, але тіло його обважніло і

він спинився. А постать посувалася щораз ближче.

Спасенна думка спала йому в голову — прикинутись божевільним. Так, реготати, кидатись

на людей і вити, як собака. І та постать, що суне, нехай буде за першу жертву.

Островський вдивився в неї — і о радосте, то був Жид. Він кинувся до нього, простяг руки

й гукнув по-жидівському:

— В ім'я Бога! Рятуйте!

Він гукав верескливим голосом, повним розпуки й жаху. Все тіло його тремтіло й

вигиналось, і сам він здавався ще меншим, ніж справді був, якимсь чорним недоростком із

болотяною машкарою на обличчі.

Зустрічний одсахнувся геть, а Островський хапав його за одежу і безладно розповідав

свою напів вигадану, напів правдиву історію.

— Я полонений... Мене змобілізували большевики... Батько мій кравець... Ми — мирні

люди... Я втік... Я лежав під брамою в болоті... Рятуйте, я ж Жид! Мене ніхто не порятує...

Я Жид! Швидше, швидше...

Він ухопив зустрічного за полу сурдута і тяг його до найближчого будинку.

— Ох, Боже мій! — сполошено відповідав той. — Ну, куди ви тягнете мене до чужої хати?

Я йшов на базар і ось... ну, заспокойтесь, ми підемо до синагоги...

За два дні Островський у доброму вбранні з фальшованим паспортом у кишені, прощався

на двірці з секретарем міської партії «Поалей-Ціон».

— Прощайте й не дякуйте, — казав той, — се наш обов'язок. Найкраща подяка — се

праця. Ми дали вам доручення до сіоністів вашого міста — виконайте їх і працюйте далі.

Ніколи не забувайте, Що Жидам є єдиний шлях — шлях до Сіону.

— Будьте певні, — відповідав Островський, — я виконаю все. А в нашому місті праця

якнайбільше потрібна.

Секретар «Поалей-Ціону» на хвилину затримав його руку.

— Ви на диво несхожі на Жида, — промовив він.

— Я шкодую сього, — відмовив Островський, — мені хотілося б бути цілковитим Жидом.

Сіоніст вдячно стиснув йому руку.

Островський вийшов на площадку вагона і радісно втягав у себе хвилююче повітря.

Щойно вистраждане здалося нараз дитячою марою, нікчемним страхіттям, над яким хіба

сміятися варто, і серед миготливих краєвидів він почув себе пташиним співом над

барвистими степами.

Тепер він без збентеження згадав про свого «комсотні», що застрелився з надмірної

чесності. Йому навіть стало шкода тої чудної людини, що не змогла побороти в собі

забобону і згинула марно.

Од'їхавши кілька станцій, Островський почув себе дужим переможцем. Він жартівливо

переглянув папери, що дали йому сіоністи, пошматував їх і викинув у віконце.

— Дурники, дурники, — глузливо гадав він, — найшли єдиний шлях. Нехай тільки ми

візьмемо