Жменька слів [Слава Світова] (fb2) читать постранично, страница - 3

експресивно. Інші передають ліричний настрій, ритмізовані, піднесені, тяжіють до поетичного письма.

Вражає велика кількість зорових образів, недарма письменниця порівнює свої твори з кінематографічними кадрами або світлинами зі старенького й дорогого серцю фотоальбому.

Це різнобарв’я тем, сюжетів, персонажів робить читання цікавим від першої до останньої сторінки. Авторка не задовольняється змалюванням світу людей і вдається також до зображення й свого потрактування фольклорних персонажів, тому в книжці мешкають дядечко Вітер, Чугайстер, Русалка, Ба- рабашко, Дощовик, Снігова Баба, Купідон, сонячні зайчики, білі єдинороги, чимало янголів. Є тут місце й Богові як Творцю всіх видимих і невидимих світів.

Наскрізні й автобіографічні штрихи, зокрема в мініатюрі «Охоронець», здається, авторка пише про себе: «А вона літала у снах. І по життю своєму завжди йшла легкою ходою, смарагдовими мріями окрилена. Як та бабка, що літає понад самою водою й ледве торкається крилами її поверхні. Як сонячний промінчик, який з’явою своєю зігріває світ».

Оптимістичне сприйняття й відтворення реальності пов’язує книжку з попередніми виданнями нашої серії. Виявляється, радість може мати велику кількість неповторних відтінків! Приємного читання!

Щиро - Юлія Шутенко, редактор серії «Теплі історії»

Люблю, коли після дощу влітку повітря пахне свіжістю трави й гарячим асфальтом. Люблю, коли у поштовій скриньці знаходжу листа. Несподівано. Люблю чорний шоколад. Вишуканий. Гіркувато-солодкий. Люблю книжки: гортати їх, сторінка за сторінкою, вдихати ні з чим незрівнянний аромат паперу, літер, мудрості... Люблю, коли за вікном негода, а вдома затишно й тепло. Люблю м’які кошлаті шкарпетки. Вони трепетно зігрівають кожен пальчик узимку. Люблю яскраві жовті тюльпани. У них ховається сонце. І весна. Люблю бедриків. І світанок. Коли над луками парує туман, а повітря тремтить від ранкової свіжості. Люблю мармелад, синє небо в білих хмаринках, пухнасті зворушливі куль- бабки, барвисту веселку. Люблю життя!

Я підстерегла його на балконі. Він якраз намагався потрапити однією зі своїх золотих стріл у серце якоїсь дамочки в блакитному кашеміровому пальті. Цікаво, кого він потім підстрелив би для неї? Досить розбитих сердець! Досить неправильних пар! І взагалі, чому все вирішувати має оцей рожевощокий опецькуватий карапуз? Он у нього ще й молоко на губах не обсохло, куди йому до серйозних справ сердечних?! Досить! Тихенько підкралася ззаду. Він пручався й хвицався, але я міцно його вхопила. Прив’язала за пухкеньку ніжку, аби не втік. І відібрала стріли. На днях придивлюся собі достойного кандидата. І хай лишень спробує не поцілити туди, куди треба!

Учора вона купила собі фарби. Трохи комплексувала, адже панянки її віку купують тефлонові сковорідки або силіконові формочки для запікання кексів. Насамкінець - стильну хромовану солонку. Або перечницю. Вона ж готувати не любить. Не бачить сенсу в тому, аби стояти на кухні півдня заради півгодинного гастрономічного задоволення. «Суть життя не має зводитись до продуктової корзини й туалетного паперу», - постійно казала вона сама собі. Того ж вечора сіла малювати. Веселкові кольори просилися на папір. Прозора вода у склянці обіцяла пензлику золоті гори. Білий аркуш загадково мовчав. Зображувати своє життя непросто. Якої барви самотність? А закоханість? А щастя? Вона усміхалася. Фарби творили.

Далеко за північ. На вулиці - ані душі. Він зіщулився від холоду й завів авто. Час повертатися додому. Несподіваний стук у вікно - він здригнувся. Опустив промерзле скло, здивовано кліпнув. Посеред сніжинок, що плавно зависли в повітрі, стояв китаєць. І усміхався. Умостившись на заднє сидіння, нічний гість попросив відвезти його у центр. «Відвезу, а потім - спати», - повідомив сам собі подумки. Вогні центральної вулиці обіймали місто м’яким світлом. На прощання китаєць загадково промовив: «Ма-гі-я». І зник. Натомість ожив пейджер. Просять подати таксі до ресторану «Реіісісіасі». «Поїду, але потім - точно відпочивати». Із ресторану граційно випурхнула дівчина і... наповнила салон його автомобіля щастям! Магія спрацювала.

Олена заїхала на Пташиний ринок, аби купити подрузі акваріум. А коли поверталася до ав- тівки, почула десь збоку різке: «Собаку купи!». Здивовано озирнувшись, вона побачила чоловіка середніх літ. І незграбне цуценя. Мимоволі всміхнулася, підійшла ближче, щоби погладити кумедного песика. Поставила акваріум збоку. «А скільки ж просите?» - поцікавилася. «Сто доларів, - відрубав чоловік і погрозливо буркнув: - Бери! А то я його на місці