Старосвітські батюшки та матушки [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать постранично, страница - 2

ста­ло ти­хо-ти­хо, аж мерт­во…

Сини покійни­ка з усім ду­хо­венст­вом пішли в по­кої. Чо­ловіки поздійма­ли дош­ки й пов­но­си­ли в повітку; по­од­ко­чу­ва­ли під тин пеньки та око­рен­ки. Си­ла лю­дей роз­си­па­лась по дворі. Мо­ло­диці та старці по­ви­хо­ди­ли з дво­ру за во­ро­та. 3іста­лась в дворі са­ма гро­ма­да. По­ча­лись ви­бо­ри но­во­го свя­ще­ни­ка.

Громада за­го­моніла й за­гу­ла, не­на­че за­гу­ли бджо­ли в пасіці пізнього літнього ве­чо­ра після важ­ко­го га­ря­чо­го дня; по всьому дворі лю­ди поз­би­ва­лись в куп­ки й сти­ха роз­мов­ля­ли. На­си­лу бу­ло чу­ти то там, то там: "А хто пак оце бу­де в нас за свя­ще­ни­ка? Ко­го нам оби­ра­ти?" Одні ра­ди­ли, що най­кра­ще бу­ло б обібра­ти на па­рафію од­но­го з стар­ших синів покійни­ка, котрі вже бу­ли свя­ще­ни­ка­ми в сусідніх се­лах; другі об­зи­ва­лись за третього си­на - ди­яко­на; але ще тихіше хо­див гомін, що старші си­ни покійно­го па­нот­ця не ду­же ми­рять з своїми па­рафіяна­ми, а ди­якон п'є по корч­мах горілку й б'ється не тільки з людьми, але ча­сом і з жи­да­ми, навіть з жидівка­ми.

- Панове гро­ма­до! - спокійним, але твер­дим го­ло­сом про­мо­вив ста­рий ти­тар, кру­гом кот­ро­го стов­пи­лись такі ж самі старі діди. - З-поміж чо­тирьох цих нас­то­ятелів на па­рафію оберімо собі за свя­ще­ни­ка най­мен­шо­го покійни­ко­во­го си­на Ха­ри­то­на. Він зріс на на­ших очах; ми йо­го доб­ре знаємо. І чо­ловік він доб­рий, бо­го­бо­ящий, не гор­дий; ча­сом вря­ди-го­ди вип'є з на­ми по чарці, але не п'янствує, не ти­няється по корч­мах; він і до лю­дей привітний та лас­ка­вий, і гор­тань має доб­ру. Не­ма що й ка­за­ти! З йо­го бу­де доб­рий свя­ще­ник. На­пишімо про­шен­ня до вла­ди­ки, дай­мо йо­му підво­ду та гро­шей на до­ро­гу, та й не­хай з бо­гом ру­шає до Києва. Чи так, па­но­ве гро­ма­до?

- Так, так! Ти­тар доб­ре ра­дить! - за­го­моніли діди кру­гом ти­та­ря, і ця гад­ка, не­на­че стріла­ми, по­летіла по всьому дворі.

Титар вий­шов з сво­го кру­га, прой­шов вздовж і впо­пе­рек по дворі поміж гро­ма­дя­на­ми та пи­тав в усіх і в кож­но­го, чи прис­та­ють во­ни на йо­го дум­ку за цього од­но­го з чо­тирьох те­перішніх нас­то­ятелів на вільша­ницьку па­рафію. Пе­ред ти­та­рем лю­ди розс­ту­па­лись; го­ло­ви без ша­пок ко­ли­ва­лись, і од кінця до кінця скрізь бу­ло чуть: "Так, так! Це прав­да! Не­хай Ха­ритін бу­де в нас за свя­ще­ни­ка!"

Титар пішов в по­кої і оповістив свя­ще­ни­кам і са­мо­му Ха­ри­то­нові, що па­рафіяни обібра­ли йо­го на па­рафію. Стар­шим си­нам покійни­ка оче­ви­дяч­ки ста­ло ніяко­во. Ха­ритін пок­ло­нив­ся покірненько й по­дя­ку­вав за честь.

- Вийдіть же, па­не дя­че, до гро­ма­ди! - ска­зав ти­тар, ле­генько кла­ня­ючись Ха­ри­то­нові.

Харитін вий­шов на га­нок. Слідком за ним вий­шли свя­ще­ни­ки, окрім братів. Гомін в гро­маді од­ра­зу стих. Ти­тар з сходів го­лос­но спи­тав:

- Чи згод­жуєтесь, па­но­ве гро­ма­до, щоб ма­ти доб­родія Ха­ри­то­на в се­бе за свя­ще­ни­ка на нашій па­рафії?

- Згода, зго­да! - гук­ну­ла гро­ма­да як один чо­ловік. - Не­хай він бу­де в нас за свя­ще­ни­ка!

Харитін низько пок­ло­нив­ся й по­дя­ку­вав гро­маді.

- Волимо Ха­ри­то­на! Ха­ритін не­хай бу­де в нас за па­нот­ця! - знов за­гу­ло з усіх боків.

Харитін знов пок­ло­нив­ся й хотів щось ска­за­ти, щоб по­дя­ку­ва­ти гро­маді, але вже й пер­ших йо­го слів не мож­на бу­ло по­чу­ти. Підняв­ся шум та гам, яким зви­чай­но кінча­ються усі гро­мадські збо­ри. Гро­ма­да гу­ла, не­на­че вітер в лісі. Задні ла­ви за­ко­ли­ва­лись і по­су­ну­ли з дво­ру. Не­на­че во­да в здо­ро­ву за­ли­ву, що нес­подіва­но од­ра­зу про­ри­ває греб­лю, во­ни пог­на­ли по­пе­ред се­бе ку­пи дітво­ри, хлопців та мо­ло­диць, котрі вис­ли ко­ло воріт. За­во­ру­ши­лось і все стов­пи­ще в дворі і ши­ро­кою хви­лею по­ли­лось з воріт на ули­цю. В дворі ста­ло по­рожньо й ти­хо.

На ган­ку все ще сто­яв щас­ли­вий Ха­ритін, ви­со­кий, тон­кий, рівний ста­ном, біло­ви­дий, з гус­ти­ми ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, що спа­да­ли тро­хи не до пле­чей. Він пильно ди­вив­ся на гус­ту ма­су чор­них ша­пок, схо­жу на чор­ну ріллю, до­ки й ос­танній чо­ловік не вий­шов з дво­ра. В йо­го на делікат­но­му ви­ду зай­нявсь рум'янець, як він, провівши очи­ма всіх до ос­тан­ку, вер­тав­ся в світли­цю се­ред сусідів свя­ще­ників, котрі, оче­ви­дяч­ки, спо­чу­ва­ли до йо­го й бу­ли при­хильніші до йо­го, ніж до братів.

- Поздоровляємо вас, Ха­ри­то­не Пет­ро­ви­чу! - перші за­го­моніли про­ворні ма­туш­ки. - Те­пе­реч­ки ж шу­кай­те собі десь гар­ну панімат­ку, та й не­хай вам бог бла­гос­ло­вить на па­рафію сісти.

Харитонів брат, ди­якон, гля­нув сер­ди­то на ма­ту­шок, не­на­че п'ята­ка їм ки­нув, і про­мо­вив:

- В батька ще й но­ги не за­хо­ло­ли, а ви вже й про весілля…

- Та що ж, бра­те! Жи­вий жи­ве й га­да! - обізвав­ся най­стар­ший брат. - Вже батька не вер­не­мо з до­мо­ви­ни. А от вий­дуть со­ро­ко­ви­ни, то й щас­ти, бо­же,