Роковий український ярмарок [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать постранично, страница - 2

го­то­вим се­лянським уб­ран­ням. Жид­ки ту­та вже по­за­во­ди­ли «ма­га­зи­ни го­то­вої одежі» для му­жиків та се­ля­нок і од­би­ва­ють за­робіток в сільських кравців та крав­чих. На дов­гих шну­рах, при­чеп­ле­них до стовп­чиків, теліпа­ються ко­ло­ритні спідниці, юб­ки, жу­па­ни, піджа­ки, че­мер­ки, ко­за­чи­ни, не­на­че низ­ки тю­тю­ну на Ба­са­рабії попід мол­давськи­ми ха­та­ми. А за ни­ми ря­док яток з го­то­ви­ми очіпка­ми, з хуст­ка­ми та сит­цем. Ко­ло­рит­ни­ми хуст­ка­ми обвішані усі ят­ки зни­зу до­вер­ху, до са­мих стель. Ви­хо­дить суспіль де­ко­ра­тив­на стіна з уся­ких квітчас­тих хус­ток, не­на­че стіни, об­ти­кані пуч­ка­ми квіток.

А далі по­на­пи­наті ба­ла­га­ни - це ма­ня­чать пус­то­витівські (з Канівщи­ни) руш­ни­ки, по­цяцько­вані чер­во­ни­ми й синіми сму­га­ми, за ни­ми чернігівці (ста­ровіри й се­ля­ни) обвіша­ли свої ят­ки ко­ро­ле­вецьки­ми чер­во­но-смуг­нас­ти­ми руш­ни­ка­ми. Руш­ни­ки ма­ють на лег­ко­му вітрі, аж ся­ють на га­ря­чо­му сонці. За ни­ми в ят­ках бли­щать при­лав­ки-мис­ни­ки, обс­тав­лені об­ра­за­ми в зо­ло­че­них ра­мах та ша­тах. Тут на по­во­ротці ряд­ком при­ту­ли­лась ят­ка, уся по стінах обвіша­на ко­ра­ля­ми та доб­рим на­мис­том. Міщан­ка якась на­во­зить ко­ралів на про­даж десь із По­чаєва, од австрійської гра­ниці. Пев­но в По­чаїв на­во­зять їх з Італії. Про­ти цієї ят­ки на пішо­ході си­дять ря­доч­ком мо­ло­диці, і кож­на дер­жить доб­ре на­мис­то в ру­ках на про­даж, не­на­че во­ни си­дять з чер­во­ни­ми бу­ке­та­ми в ру­ках. В цьому ряд­ку блиск фарб од об­разів та навіша­них руш­ників, синього та зе­ле­но­го скля­но­го на­мис­та та ко­ралів та­кий, що мої очі не ви­дер­жу­ють цього блис­ку на пе­ку­чо­му яс­но­му сонці.

За цим ря­дом блис­ку­чим чорніє сум­но кушнірський ряд. Тут розвішані ко­жу­хи та сму­шеві шап­ки. Ко­жухів си­ла! Кушніри все ук­раїнці. Ко­ло ко­жухів при­ту­ли­лись сто­лярські ви­ро­би для се­лян: сто­ли та скрині. Їх ціле стов­пи­ще, - і не вид­но ні од­ної скрині ста­ро­давньої: зе­ле­ної з чер­во­ни­ми квітка­ми та на коліща­тах! Все білі або чер­во­нясті під політу­ру.

Побіч цього го­лов­но­го пля­цу, цього яр­мар­ко­во­го со­до­му, че­рез ма­ле­сенький пе­ре­уло­чок на два-три до­ми знов яр­мар­ко­вий мен­ший со­дом: це то­чок на ба­га­то мен­шо­му пля­цу. Але як тут гус­то! Який на­товп та гар­ми­дер! Яка во­руш­ня! На­низ од май­да­ну по ву­лиці на два сли­ве квар­та­ли уся ву­ли­ця зас­тав­ле­на во­за­ми з вінка­ми ци­булі. Вінки білу­ва­тої, жов­тої й чер­во­няс­тої ци­булі по­начіплю­вані ку­па­ми й ряд­ка­ми на кри­жов­ни­цях, на підня­тих го­лоб­лях, на по­луд­раб­ках, - не­на­че хто за­ки­дав вінка­ми усю ву­ли­цю. Ци­бу­ля по­ви­ла­зи­ла на по­луд­раб­ки та го­лоблі, ніби на по­каз, та не­на­че са­ма зап­ро­шує мо­ло­диць, щоб її ку­пу­ва­ли. Ця си­ла вінків на пе­ку­чо­му сонці має свій виг­ляд, до­волі оригінальний. Цілий за­ку­ток на­че завіша­ний і за­ки­да­ний яки­мись чуд­ни­ми гірлян­да­ми або на­мис­та­ми…

А на пля­цу по один бік попід ха­та­ми на ви­що­му, зго­рис­то­му місці не­на­че гріються на сонці здо­ро­вецькі ку­пи горшків, гле­чиків, золійників, по­лу­мисків, ти­ков, ва­зонів… Цілі піраміди цього по­су­ду! А ко­ло їх го­ри смуг­ля­вих чор­няс­тих Ва­сильківських горшків. А за ни­ми білі ку­пи місце­во­го ви­ро­бу. Усей дов­гий бік на при­гор­ку за­ки­да­ний по­су­дом, не­на­че сто­ять гар­би з по­су­ду.

Проти нього ря­ду по дру­гий бік тяг­неться ме­до­вий ряд: на ос­ло­нах сто­ять з ме­дом но­чо­ви, ян­до­ли, відра. Два пасішни­ки при­вез­ли дов­бан­ки з щільни­ка­ми. Му­ха, за­чув­ши сирість, на­летіла звідусіль. Бджо­ли обліпи­ли нак­рит­тя, па­да­ють до­до­лу на краплі, чіпля­ються до об­ма­за­них рук пе­ре­ку­пок, вси­са­ються з жа­до­бою в щільни­ки. Пасішни­ки за­ку­ри­ли ко­ло се­бе ку­ре­во з мо­ро­вої губ­ки. В га­ря­чо­му повітрі пах­не вос­ком, ме­дом. Лю­де товп­ляться по­се­ред пля­цу. Бджо­ли сно­ви­га­ють, не­на­че рої, поміж го­ло­ва­ми мо­ло­диць, па­да­ють до­до­лу на чо­бо­ти. Здається, ніби хтось вивіз і пос­та­вив пасіку в цьому на­товпі се­ред точ­ка. Ме­до­вий ряд дов­гий. Цього ро­ку поліття на рої й пасіки. Гост­ре ку­ре­во, рої бджіл пе­ре­но­сять мою дум­ку в гаї зе­лені, в за­тишні пасіки, в кат­ра­ги, де й людсько­го го­ло­су не чу­ти… Але гам та шум не дає ду­ма­ти. Бджо­ли ки­да­ються в вічі, на вид, на ру­ки, не­на­че сер­диті, аж люті, за свою руїну. Я ос­ту­па­юсь вго­ру, по ву­лиці. Ме­не при­тя­гу­ють співи лірників і якесь гудіння се­ред гус­то­го на­тов­пу на ши­ро­ко­му пішо­ході… Я на­си­лу проп­хав­ся ту­ди.

Чую, гу­де ор­ган­чик і співа приємний те­нор зовсім не по-лірницькій… На­си­лу я проп­хав­ся поміж мо­ло­ди­ця­ми й дядька­ми. На пішо­ході стоїть не ор­ган­чик, а фісгар­монія чи­ма­ла, та­ка завбільшки як піяніно. Сидів і грав який­сь сліпець,