Вірші [Дмитро Дмитрович Кремінь] (fb2) читать постранично, страница - 3

гаремного вікна?

***

Ми з моря поверталися. І тіло

Світилося у бронзі, золотіло.

Світило море. Золотів лиман.

Ахіллові сліди світили мужні…

А спогади, як равлики у мушлі, Таїлися. Вина прощальний жбан

І юліанський древній календар.

І вуст твоїх розпечений нектар.

Навіщо ти вела мене сюди, До моря, щоб у морі сум розтанув, А ми чекали прісної води

Із дна солоногорлих океанів?

До сонця ми підносили вино

В пакетику, неначе кров, прозоре.

Ночей і днів не густо нам дано

Там, де зійшлися і лиман, і море, І тисяча старих і денних бід, І каберне з кефаллю на обід.

А скибка хліба всохла на столі, Бджола – і та тікала із намету…

Чи ми востаннє тут, на цій землі, Чи це лише привиділось поету?

Вітри з Гіпербореї загули –Прощай, прощай, ми стрінемось коли?

Ще ти – мов юна грішниця Ліліт, А з мушлі равлик нам повзе услід, І ти сльозою з неба впала, зоре…

І вороного вечора вогонь,

І срібна павутинка біля скронь.

І нас нема. Але зосталось море.

І з моря ми вернулися. Прощай, Веселко рання за далеким лісом.

Адамове ребро із чортом-бісом, І все, що нам світило з краю в край.

Егейське море кличе – і зоря

На жовтих сторінках календаря…

***

Не поїду до матері в гості, -

де гора, як малий Еверест…

А злітають сніги високосні

на підсвічений місяцем хрест.

І далеко - і Юрмала, й Дзінтарі, сива Балтика, синій Дунай.

Півсела на високому цвинтарі, півкраїни в селі не шукай.

А коли прилетять з-за кордону

окільцовані вже журавлі,

підсолодимо хвилю солону,

біля моря не густо землі.

І живу, як у місячнім кратері, та своїм не торгую ім’ям…

Як вам, рідні, живеться без матері?

Як без неньки шенгениться вам?

Ви до мами не їдете в гості, але їде у гості біда.

І не линуть сніги високосні -

Навіть снігу нам Богу шкода.

Не звели на “хрущовці” горище, але всі ми - царі й королі.

І до неба я вище і вище, І все ближче мені до землі…

***

Оплакую молодість – де її слід?

А слід – у ріці, що перейдена вбрід, І альфа, й омега, і зоряна крига…

Ступлю на розпечений цей тротуар, А пахне з наметів – немов од хозар, І скаче лошатко часів печеніга.

Назад у природу? Вперед – на Майдан?

Уже не гримить січовий барабан

У генах, а днесь прогриміло…

Тебе полюбити запраг на льоту, Летів – і ловив, мов стрілу золоту, Твоє зачароване тіло.

Тепер не вернути тобі та мені

Той слід у ріці, ані кров на стерні, Ті зерна – пшеничні і житні…

У дальній столиці – парад і салют, А птиці загублені зерна клюють

І кров од півнів на дровітні.

І тут іномарок – неначе хозар.

Церкви на замку, та вирує базар

У спечному гомоні серпня…

Оплакую молодість – сивий юнак, І скапують в чарку сльоза і первак, І все – еліксиром безсмертя…

***

Полога смужка берега. Від холоду

Води шукай тепла собі в піску.

І я тебе востаннє, як ізмолоду, Люблю - далеку і близьку таку.

А ми з тобою тільки горя навчені…

А ти спогадуй, що ми берегли?

Твій оберіг - зелені очі мавчині

А ти спогадуй, що ми берегли?

Твій оберіг - зелені очі мавчині

Й палаючі вечірні береги.

Ще мій огонь твого вогню шукатиме

І тіло це палаюче твоє…

Люби мене, люби!

А літо бабине

Над нами павутиння наснує.

***

Правили варяги тут і вікінги, І жили, як Цезар повелів…

А народ збирається на мітинги

І чужих не хоче вчителів.

І своїх народ уже не хоче!

Тих, які вели у вічний бран.

Але й крові нам не треба, хлопче, -

Не для того вибухнув Майдан.

Українці з еллінськими торсами, Чи на те свобода нам дана, Щоб іти Боженками і Щорсами

Під козацькі стяги Богуна?

Горла позривали за свободу, І тепер нам хто затулить рот?

… Але той, хто вийшов із народу, Більше не повернеться в народ…

***

У цій країні довго не живуть.

По смерті довго-довго, за життя недовго…

Так ти казав про власну хресну путь

Напередодні місяця медового.

На Піренеях поселили мафію, А в Україні все дається зморою.

І так міняємо свою історію

На власну, під чужинців, географію.

Літописи не брешуть. І вони

Виносять нам таке із давнини, Що вже у церкві плаче наречена.

А був майдан у маєві