Вірші [Дмитро Дмитрович Кремінь] (fb2) читать постранично, страница - 2

білу зиму

Світло рідного дому.

Сорок років тому

І сто років потому.

Не забудьте питому

Ані крапку, ні кому

Ви простити йому!

Двадцять років тому

І всю вічність – потому…

***

Живуть мислителі й оратори, Звідколи світ – сто тисяч літ.

А треба сіяти й орати,

А ще й збирати чесний хліб.

А там, де зерна, є й полова.

Та на поверхню вирина

Не пил словес, а мука слова

в мить перед сходженням зерна.

***

Корова задивилася в колодязь

І впала поміж місяць і зірки.

Ніде її сьогодні не знаходять

Ані господар, ані пастушки.

Сама вона не вибереться з пастки.

А як знайдуть і витягнуть скоріш –Уже вона не буде в лузі пасти, А тихо піде під різницький ніж.

І нам колодязь – яма оркестрова, І контрабас гуде, як голос бід.

А з неба озивається корова, І плаче стежка босоногих літ.

Літак у небі креслить кола срібні, Колодязні ридають журавлі,

Неначе й ми нікому не потрібні, Останні українці на землі.

А живемо у центрі – наче збоку, На перехресті тисячі доріг.

І воду цю колодязну глибоку

Бере на небо чорний одноріг.

А пастушки в нічне і досі ходять, І ту корову досі жаль мені, Яка упала в зоряний колодязь, А світло згасло в мами у вікні…

***

Ледь шелестить вологими губами

В колодязі глибокому вода.

Серпнева ніч схиляється над нами, Зірками в душу небо загляда.

О, ноче України! Ми самі

Себе шукаєм, задивившись вгору, Де все вже є в небесному письмі –Літа війни, терору й людомору.

Але не цим і ми, і світ стоїть, І ми не діти цвинтарної саги.

І сяйво йде із світлових століть, Немов небесні корогви і стяги.

Яке високе небо уночі!

Мов авта на Хрещатику – світила.

Сузір’я підбери собі, і мчи

На Банкову свою небесну, мила.

Це ж так у нас: окраїнна земля, То половці, то Русь, то печеніги.

Вертаємось – і зорями поля, А лоціями – Велесові книги.

То мчить по нас то Січ, а то орда, Чумацький Віз гуркоче понад нами.

І ледь шепоче білими губами

У Сиваші солоному вода…

***

“МАНУСКРИПТ О ЧАСІ БУЗЬКОЇ СІЧІ, РОЗКАЗАНИЙ БОГОМАЗОМ АНДРІЙКОМ І ЗАПИСАНИЙ САМОВИДЦЕМ МИКОЛКОЮ…”

День і ніч над виднокраєм, Понад Бугом - день і ніч! -

Проступіться! -

Січ гуляє,

Запорозька,

Бозька

Січ.

Хиже гульбище під хмари,

і корчмарський балаган.

Наче море - шаровари,

Кармазин,

Єдваб,

Сап’ян.

Дим із люльок - вище хати, Мов султани ковили…

Сохрани нас, Божа Мати,

Щоб ми Січ не пропили.

Щоб не нас настигла кара

За часи гріховні ці,

Порятуй, Свята Варвара,

На Синюсі, на ріці.

Щоб не кинулись до рала,

І до сала,

Й молодиць, -

Так, як раїть нам од ранку

Маладой Нечоса Гриць.

Казарлюга одноокий,

Він одбув козацький спит,

Він давно забув про спокій, Хоч і певний московит.

Не забудете до смерті,

Що то є за скурвий син…

Буде він ще шкури дерти,

Козаки, із ваших спин.

Але поки гарна днина,

Добрий світ,

Коли сп’яна…

Пропадає Україна,

Та гуляє Січ одна.

Там циганська скрипка грає, Там в одно -

І день, і ніч…

Пррроступіться!

Сссіч гггуляє!

Запорозька

Бозька

Січ.

Вінграновські реєстрові,

Січові Антонюки!

А вже турки в Богополі,

А в Мигії - русаки.

І Суворов на Кінбурні

Ходить темний, аки ніч.

…Догуляла,

І пропала

Запорозька

Бозька

Січ.

Але доки гарна днина,

Ти налий мені вина…

Пропадає Україна,

Догуляє й Січ одна.

Україна богорівна,

Ти столиця край села.

Ти була вже як царівна,

Та була, була, була…

Так буяло, так гуляло,

Так скажено загуло.

…Але все таки бувало!

Але все-таки було!

І відбувши вічну кару,

І відбувши довгу ніч,

Випливає із пожару

Запорозька

Бозька Січ.

І шикуються примари,

І салют мортири б’ють,

І жупани, й шаровари

Із музею видають.

Грає крівця, -

І не п’яна.

Та чому ж, така сумна,

Знов гукає Роксолана

Із