Шості двері [Ірен Роздобудько] (fb2) читать постранично, страница - 7

вiдповiв басок тiєї, кого назвали Ельвiрою. — Вiн схожий на павука.

— Анi краплi!

— Схожий, схожий!

— Панянки, не сварiться! — перервав їх дзвiнкий голос. — Сьогоднi ми вигадаємо нову гру.

Я стояла, затамувавши вiддих. Я вже зрозумiла, що за Дверима щоразу вiдбувається щось нове. Iмена, якi прозвучали в темрявi, здалися менi дуже знайомими. Коли ж нарештi зрозумiла, кому вони належать, у мене перехопило дух: розмовляли мої ляльки! Авжеж! Марiанну менi подарували дуже давно, й вона нагадувала поскубану мишу — в обшарпанiй картатiй сукенцi, з жовтуватим клоччям на головi, Амелiя зображала сучасну панянку — в короткiй бузковiй сукнi й такого самого кольору беретi, до того ж вона мала блискуче руде волосся, зiбране в тонесеньку сiточку, й бiлi гумовi сандалi. Ельвiра була в цiй компанiї «новенькою», спецiально для неї ми з бабусею пошили розкiшний туалет: спiдницю з бiлої газової косинки i чорну блузку з глибоким декольте на спинi. Принаймнi, напружила я пам'ять, такий вигляд мали мої ляльки, коли я жбурнула їх за Дверi.

— Яка ж це гра? — запитав хриплуватий басок, що належав, як я вже здогадалася, Ельвiрi.

— Т-с-с-с… — прошепотiла власниця дзвiнкого, Марiанна, — довiдаєтеся за секунду.

— I все-таки? Я аж згораю вiд цiкавостi! — викрикнула третя, Амелiя.

— Ну, гаразд, — змилостивилася Марiанна (дивно, що цiєю трiйцею керувала саме вона, непоказна сiра миша!). — Отже, пригадуєте, панi Ельвiро, хто розмалював вам губи їдким червоним лаком для нiгтiв? А хто, панi Амелiє, щодня висмикує жмут вашого чудесного волосся гострим гребiнцем? А подивiться на мене — я вся в цьому огидному ластовиннi, намальованому чорним фломастером! Це — вона!

Її голос бринiв усе голоснiше й гучною луною вiдбивався вiд стiн незнайомого примiщення.

— Вона… Вона… — зашепотiли стiни.

Менi стало моторошно. Я зрозумiла, що йдеться про мене.

— Отже, — продовжувала Марiанна, — ставайте в коло i повторюйте за мною: «Тау-таби-тами-тук!».

Шепiт трьох поки що невидимих для моїх очей ляльок щiльною хмарою оповив мене з голови до нiг. З жахом я вiдчула, що зi мною вiдбувається щось неймовiрне, — я начебто коротшала, тiло швидко втрачало тепло й набувало гумової неживої пружностi, очi перестали заплющуватися, хоч як я намагалася опустити повiки, рiвновага втрачалася, i я притулилася до невидимої стiни, зовсiм не вiдчуваючи її холоду задерев'янiлою спиною.

— Готово! — почула я голос Марiанни. Потiм вона ляснула в долонi, й примiщення освiтилося тьмяним блакитним свiтлом.

Я нарештi змогла роздивитися, що вiдбувається. Перше, що вразило до глибини душi, — вигляд моїх трьох ляльок: вони були прекраснi. Марiанна (моя сiра миша!) вдягнена в чорну оксамитову сукню, з високою середньовiчною зачiскою, в якiй виблискував рубiн, Амелiя, нiжна як подув вiтерцю, сяяла блакиттю шифонового, розшитого синiм бiсером, бального вбрання, Ельвiра нагадувала екзотичного махаона у своїй червоно-жовтогарячiй оздобi. Одне слово, це були три свiтськi дами без найменшого слiду вiд моїх фломастерiв чи лаку для нiгтiв. Їхнi обличчя були серйознi, нiби перед важливою подiєю. Але що сталося зi мною? Я не могла рухатися, не могла ворушити губами, щоб висловити їм своє невдоволення чи поставити запитання. Я перетворилася на дурного рожевого пупса i навiть не вмiла клiпати своїми круглими очима.

— Чудово, дами! — знову ляснула в долонi Марiанна. — Я ж обiцяла вам нову розвагу!

Ляльки (вiдверто кажучи, так я називала їх за iнерцiєю) обступили мене.

— Ми назвемо її… — задумалася Марiанна, — Люсi.

I, немов прочитавши мої думки, додала:

— Знаю, знаю, що її звати не так, але хiба ВОНИ запитують у НАС нашi справжнi iмена?…

Справдi, я нiчого в них не запитувала — їхнi iмена були написанi на коробках.

— А тепер тягнiть сюди лак для нiгтiв, фломастери i клей! — скомандувала Марiанна.

«О, жах! Що зараз буде!» — подумала я, але не змогла вимовити анi слова.

Робота почалася. Тоненьким пензликом Марiанна пiдвела менi губи, потiм Амелiя фломастерами поставила на носi руде й зелене ластовиння, а Ельвiра, намастивши мою голомозу голову клеєм, прилiпила на неї шматочки вати.

— Тепер це справжня Люсi, — задоволено оглянувши мене, сказала Марiанна. — Не соромно взяти її з собою. Ви готовi, дами?

Амелiя й Ельвiра, що виявилися вищими на двi голови, пiдхопили мене попiдруки, Марiанна стала попереду, й ми рушили вузькою смужкою свiтла, що невiдомо звiдки з'явилася. Я побачила високi бруси, колони i стовпи, якi втрачали обриси десь високо вгорi. Вони здiймалися, немов хмаросяги, деякi з колон закiнчувалися поперечинами або ж квадратними дахами. З багатьох дахiв звисали неймовiрних розмiрiв полотнища з китицями по краях. Я зрозумiла, що ми рухаємося серед величезних стiльцiв, табуреток i столiв, переходимо кордони гiгантських кiмнат, а зяючi провалля пiд ногами — всього лиш звичнi для людського ока щiлини мiж дошками паркету.

Нарештi Марiанна прослизнула в напiвпрочиненi дверi (природно, цей отвiр видавався менi щонайменше ущелиною) i, судячи з вогкого