Тема для медитації [Леонід Кононович] (fb2) читать постранично, страница - 92

срібла і сяяла, що боляче було дивитися; він заплющив очі; але пронизливий силует горів і горів за повіками; й тоді він розплющився і, подивившись угору, запитав:

— Але що... що ж таке істина?

.......................................

І тоді голуб сказав йому:

— Ти — частка мене. Доторкнися — і ти побачиш: ти — це я. А я — це ти... — Він замовк, а потім знову сказав: — Ти — це я!

— А я, — прошепотів Юр, — це ти...

Він простяг руку — і зненацька побачив дворисько зверху, в якомусь дивному, незнаному раніше ракурсі, й відчув, як пружно гойдається яворова гілка, угинаючись під його тілом, як струмують у ній рослинні соки, як відгукується дерево на його присутність, тремтінням кожної галузки виказуючи тиху світлу радість; і тоді стало йому зрозуміло, що немає страждання для того, хто здатний зіллятися із Творцем.

.......................

... знову став людиною, приреченою жити в абсурдному ілюзорному світі, і голуб уже тонув поміж нерівним білястим хмар’ям, потроху перетворюючись у палючу сліпучо-білу цятку, яка врешті й геть пропала з поля зору; й тільки яворова гілка знай гойдалася і гойдалася, хоронячи у собі спомин про явлення дива. Наступної миті налетів страшенний вітер: явори нагнулися, відчайдушно вимахуючи віттям, бляха на хаті загриміла і стала сторч, а посеред обійстя зірвався вихор, у якому закружляло жовте листя, бадилля сухого бур’яну і холодна сіра пилюга; і крізь рев та квиління буревію стало чутно, як, загримівши клямками та защіпками, розчахнулися хатні двері, як прочовгали через дворище неспішні кроки, й коли він обернувся, то простісінько перед собою побачив лице, половина якого тонула в тіні, яку відкидала низько запнута хустка.

— Ви... туди? — пошепки спитався він.

Вона кивнула. Вихор шаленів, і часом її лице сливе цілком щезало у брудній жовтій каламуті, якою затягло всенький світ.

— А з оцим... що робити? — сягнувши до кишені, він похапцем дістав намисто — і воно заструмувало, загорілося, мов жар, світячись ізсередини своїм власним огнем.

Вона похитала головою.

— Ти повинен оддати його тій, котра прийде після мене!

— Хто вона?..

— Така, як ти, сину... Вона прийде, і візьме сеє намисто, і воно її напутить, бо вона ще молода і лякається своєї сили. Сеє намисто ви передасте дітям, які у вас народяться, а ті своїм дітям, і так має бути завжди...

— Навіщо?

І перш ніж назавжди розчинитися у безвісті, вона промовила:

— Щоб рід наш не зійшов із круга світа і щоб народжувалися богатирі, скільки триватиме Україна...

ГЛОСАРІЙ. Ой на горі ой да на крем’яній золоторогий тур стоїть! Попід тою горою княже військо іде, яром-долиною неначе мак цвіте. Його мечі як огні горять, його комоні як змії грають, його стяги Коштрубовим свастям висявають. Як стало княже військо до тої гори під’їжджати, стало воно на тій горі сімсот душ полону вбивати, до того тура такими річами промовляти: «Батьку Торе, диве дев’ятирогий! Заволай же ж нам на побіду — ми вражих шереметів ідемо війною воювати, край Троянів, люд Дажбожий з чужої кормиги слобоняти». Ой як заволав Тор, ой як ревонув див да на тисячу городів! «Діти ж мої богатирськії — що поляне, що ковуї, що княжії вої! За славу ж свою молодецьку добре ви дбайте, в чистім полі вражих шереметів од лівого плеча заїжджайте, впень їх бийте-рубайте — щоб вони землю Троянову в полон не займали, люд український під ноги не топтали». Ой гримнуло ж військо, ой гримнуло ж княже да в щити спижем кутії! «Батьку Торе, диве дев’ятирогий! На те ми під хоругвами сповиті, в сідлах леліяні, вовчим м’ясом годовані — блиснемо ж мечами, як сонце у хмарі, вдаримо ж стрілами, як дощ із неба, будемо за край Троянів як один стояти, слави молодецької здобувати! Хоч їхнії головоньки знімемо, хоч свої складемо, — а землю вкраїнську добре кривлею поллємо...»

24 лютня — 12 жовтня 2002

Примітки

1

В сканах відсутні сторінки 24-25 (прим. вичитувальника)

(обратно)

2

Партія — це так у нашому селі казали на свіжий коров’ячий млинець. Пам’ятаю, йдемо з бабою ввечері на молочарню, то вона гримає: «Дивись, обревку, в партію оно не вступи... а то потім не одмиєшся!» — прим. автора.

(обратно)

3

Автор цього вірша — київський поет Віктор Кушнір. Текст наводиться за самвидавом — прим. автора.

(обратно)

4

Слова з вірша Ліни Костенко «Заворожи мені, волхве», який на той час відомий був лише в самвидавчих списках — прим. автора.

(обратно)

5

Рядки з поеми Антонича «Елегія про ключі від кохання» — прим, автора.

(обратно)

6

Так звалося наприкінці 70-х років «Плодовоягідне», пляшка 0,5 л коштувала 1 крб. 02 коп. Були ще такі популярні серед пролетаріяту марки, як «Сонце в бокалі» (сонце в підвалі), «Біле міцне» --">

Пожертвовать