Тема для медитації [Леонід Кононович] (fb2) читать постранично, страница - 3

решта предметів тонула в химерній чудернацькій напівтемряві, яка то відступала, то кидалася вперед, мов жива істота. Якась баба стояла нагинці коло печі й орудувала рогачем у полум’ї, що відкидало на стіни багрово-червоні відблиски; коли він сахнувся в сіни, вогонь зненацька бухнув сліпучо-білим сяєвом, заливаючи всеньку хату, й баба випросталася і поволі обернула голову в його бік.

Юр учепився в клямку, почуваючи, як терпне всеньке тіло, наливаючись холодним жахом, який пронизав його до самісіньких підошов.

Баба щось казала йому; вогонь освітлював темну картату хустку, яка запинала її по самісінькі очі, й верхня половина лиця тонула в тіні, й видно було тільки губи, які ворушилися й ворушилися, промовляючи якісь слова; однак він їх не чув, бо увіччю зненацька свінуло, неначе спалах магнію, і на один-однісінький момент усе довкруги зробилося, ніби негатив, і за першим спалахом зблиснув другий, і третій, і щоразу темрява ставала світлом, а світло пітьмою — і після третього разу він уздрів, як речі й предмети перекошуються, неначе відбиваючись у кривому дзеркалі, а хата починає більшати й більшати, насуваючись на нього неприродно викривленим дверним прозором, де клубочиться гіркий сивий дим...

... і тоді біль, який чаївся в ньому впродовж усього цього часу, роздер усеньке його нутро, підіймаючись од низу живота до самісінького піднебіння, й він закинув голову назад і конвульсивно зціпив щелепи...

ГЛОСАРІЙ.... і коли поминув я дванадцять демонських застав, і переплив огненну ріку, що бігла попід камінним лісом, у якому водилися одноокі люди із собачими головами, і кремінною горою видерся нарешті у Верхній Світ, покинувши назавжди Отхлань, на дні якої бродять нави і вічно ронять сльози усі, хто згубив свою тінь, — то уздрів я перед собою долину, зелену мов ізмарагд, і на схилах тої долини зростали древа із шарлатовими стовбурами, подібні до колон із коштовного каменю, і текла в тій долині річка, прозора й чиста, мов кришталь, і високе голубе небо стояло над тим світом, і коли побачив я усе теє, то зачудувався вельми й заплакав ревними сльозами, бо велика втіха пійняла моє серце, і печалі мої щезли, мов туман на воді, і відчув я таку радість, неначе знову вродився на світ, і не затьмарили душу мою ані випробування в покоях Тора, ні бездонна Отхлань, у яку вкинули мене, щоб одпокутував я ганебну втечу з поля бою. Тож уздрів я, браття мої, дивні дива у тій долині: білим білі птахи ясніли на овиді й тонули у сонці, котре сяяло, неначе око Бога, і праведники в коштовних шатах стояли над берегами Ріки, співаючи хвалу словами, які були мені незнані, а чудовні квіти, яких я ніколи в житті не бачив, схилялися, вітаючи мій прихід — адже очистивсь я од гріха, пройшовши пекельну Отхлань, і піднявся у Верхній Світ, де не бувала іще жодна жива душа, бо...

... хоче бачити себе в центрі світобудови, а тому розглядає своє життя як таке, що відзначається невипадковим, прихованим і винятково містичним змістом. Оскільки ж буденний досвід нездатний розкрити чи бодай виявити цей зміст, навіть більше, він ставить людину в один ряд із іншими живими істотами (бактеріями, комахами, плазунами тощо), то людська свідомість висунула ідею Бога, на базі якої людина трактується як неперехідне явище, а кожна окрема екзистенція вважається безсмертною. В цій убогій і вкрай схематичній концепції Бог є істиною, а людина (оскільки вона розглядається, як вінець творіння) наділяється містичним призначенням і за цією ознакою відмежовується від решти світу. На жаль, раціоналістична свідомість нездатна прийняти ідею Бога з усіма її атрибутами й логічними висновками. Світ дається людській істоті у відчуттях, і жодне з них не може зафіксувати виявів божистого (розумного) первня, мало того, людське життя становить не що інше, як нескінченну низку втрат, крах найсвітліших сподівань та ідеалів, а врешті-решт — і крах самої особистости. Наприкінці життєвого шляху мисляча свідомість позбувається всіх ілюзій і зостається наодинці з жорстокою дійсністю, в якій людина важить не більше, ніж усяка інша жива істота. Оскільки ж на витворення нової концепції вже немає часу, а ідея Бога видається безглуздою перед навалою тілесних мук, самотністю та перспективою близької смерти, то свідомість розглядає істину як цілком ілюзорне поняття, що не має жодних...

... від холодного вітру, який бив ув обличчя. Всі п’ять чуттів увімкнулися одночасно, й він утямив, що простує через поле, рухаючись мов автомат, і почув, як шурхає і ламається під ногами сухе колюче бадилля, і настороженими ніздрями зловив запах прілої соломи, землі й гною, котрий був розкиданий під осінь по стерновищу. Свідомість неначе роздвоїлася: одна половина констатувала, що він уже з годину простує цим неозорим туманним полем і ось попереду вже мріють кволі вогні села, до якого лишилося рукою подати, а в другій фіксувався аномально перекошений прозор хатніх дверей, примарні пасма гіркого сивого диму — і постать із темною плямою --">

Пожертвовать