Малиновий Клин. Нариси з історії українців Кубані [Дмитро Білий] (fb2) читать постранично, страница - 3

встояло перед навалою половців, а згодом і військ Візантії. В XIII - XIV століттях під назвою "Матрика" півострів входить до складу Золотої Орди.

За часів татарської неволі Тмутороканське князівство остаточно втрачає зв'язок з руськими землями. Настає тривалий період занепаду торгівлі, ремісництва. На Чернігівщину й Київщину тікають ті, хто вцілів у жорстоких кривавих сутичках з ворогом.

Наприкінці XII століття спритні генуезькі торговці викупили у кримського хана Оран Тямури землі на Кубані й почали засновувати там свої колонії — Баттаріо" (або Бату) поблизу сучасного Новоросійська, Манаріо (або Мапу) біля Анапи, Матрику коло Тамані й Ло-Коппо (або Лакопа) на річці Кубань.

У Лакопі жив генуезький консул, колонії мали своє самоврядування. Тут знову розквітла торгівля, карбувалися власні монети. Великі прибутки генуезцям давала торгівля рабами.

Знищивши поселення половців, вигнавши генуезців і пограбувавши їх торговельні колонії, опанували кубанським краєм вихідці з далекої Монголії, які в XIII столітті фатальною навалою пройшлися по Європі та Азії. Довгі століття кочували татари кубанськими степами. 1621 р. Кримська татарська орда розкололася, і половина її з ханом Ногаєм осіла на Кубані.

І зараз багато географічних назв Краснодарського краю мають татарське походження: річка Чолбаси — ківш води, Бейсу — головна річка, Калаус — провідник, Бугаз — гирло, Темрюк — татарське ім'я, Албаші — червона голова, Кизилташ — червоний камінь.

Міцніюча Османська імперія ще в XV столітті підкорила татарські орди, зробивши їх вірними спільниками у своїх загарбницьких планах. З XVI століття татари постійно робили напади на слов'янські землі, особливо на Україну.

Генуезька фортеця Тамань виникла як центр работоргівлі, куди ногайці привозили полонених. Там продавали невільників у Туреччину, Єгипет, Африку. Багато й українців, захоплених татарами у полон, пройшли цими степами без надії повернутися додому. Не мирилися з ногайцями нащадки касогів — племена волелюбних черкесів, або, як вони самі себе називали, — адигів, які тисячі років жили у горах Кавказу. Довгі десятиліття точилися війни між татарами й черкесами. А одна з найжорстокіших спалахнула 1717 р., коли турецький султан Мурад IV наказав ногайським ханам Девлет-Гирею і Кази-Гирею обернути черкесів в іслам. Але ще до XIX століття зберігалася у черкесів дивна суміш Ісламу, християнства та язичництва.

У XVII столітті знову з'явилися на Кубані нащадки Святослава й Мстислава — відчайдушні запорозькі козаки. На легких швидких чайках запливали вони з дніпровських лиманів по Чорному морю на Тамань, йшли далі до "Білої Арапії" — Єгипту. Часто висаджувалися на Тамані, запливали по річці Кубань углиб ногайських володінь, билися з турками й татарами, звільняли невільників.

Багато гинуло запорожців у цих походах. 1638 р. в дельті річки Кубань частина козацького флоту, що повертався після облоги Багдада, була оточена морськими й пішими загонами турків і татар. Ворог стягнув величезні сили з Криму, Очакова й Керчі. Оточені козаки мужньо билися, але втратили 500 чоловік, 5 чайок і почали відступати по Кубані. Турецький флот наздогнав їх і знищив.

Походи козаків на кубанські землі не припинялися. Славний запорозький кошовий отаман Кость Гордієнко ходив з військом на Кубань. Саме про цей похід, як вважають деякі кубанські краєзнавці, була складена пісня:

Побудувавши чайки в гирлі Берди або Кальміусу, запорожці спускалися до Єйського лиману, де й таборилися, Обирали собі полковника, старшин і отаманів, будували курені, землянки й займалися все літо рибальством або мисливством. Царський уряд, боячись ускладнень з турками, забороняв запорожцям обживати кубанські землі. Так, відомий указ від 11 липня 1745 р. наказував нищити оселі запорожців на Єйській косі. Однак козаки продовжували обживати ці землі.

У XVIII столітті Кубанський край був уже настільки добре відомий запорожцям, що вони вважали його частиною земель Запорозької Січі — до річок Єя і Кубань. Навіть назва Єї виникла від перекрученого ногайцями імені Іван, настільки звично їм було бачити там українських звитяжців.

На початку XVIII століття частина розбитих Петром І донських повстанців Булавіна під проводом отамана Некрасова на деякий час осіла на Кубані. Але після смерті ватажка донські козаки переселилися з Кубані на дунайські землі.