Малиновий Клин. Нариси з історії українців Кубані [Дмитро Білий] (fb2) читать постранично, страница - 42

й Украины вербовке не подлежат".

Ця директива розповсюджувалася й на інші станиці та хутори. Переселенців відправляли на Кубань прямо з військових частин, а їхні родини — окремими ешелонами. Таким чином Сталін одночасно вирішив два питання — відновив необхідну кількість трудівників у колгоспах і змінив неслухняних козаків більш лояльним до радянської влади населенням. Так, Полтавська станиця була заселена працівниками ГПУ на 50%, а Ново-Рождественська — на 100%. Новоприбулих забезпечували конфіскованими у виселених хліборобів будівлями, майном, інвентарем. Ті кубанці, котрі врятувалися від голодної смерті, заслання або розстрілів, виселялися на околиці станиць, а нові переселенці поселялися в центрі. В той час, коли кубанці вмирали від голоду, новоприбулі отримували гарантовані панки. Переселенці, яким обіцяли на Кубані райське життя, з перших днів зіштовхнулися з великими труднощами. Вихідці з російських сіл, вони не могли звикнути до іншого клімату, нових умов ведення господарства, життя у традиційних кубанських мазанках. Місцеві жителі попереджали їх: "Тут так годують, що до весни не зможете працювати, повмираєте, як і ми, зберете врожай, а його, як і в нас, у вас заберуть".

Багато хто з нових переселенців утікав з моторошних місць, де все нагадувало про смерть і страждання попередніх господарів. Дехто писав родинам, щоб не їхали на Кубань. Таких судили виїзні сесії військових трибуналів.

Почалися сутички з місцевим населенням. Голодні люди, аби врятувати своє життя, нападали на переселенців, видирали у них харчі; щоб помститися, палили будівлі й майно.

Трагічні обставини, що призвели до сутичок завербованих поселенців і корінних кубанців, поставили між ними на тривалий час помітний психологічний бар'єр.

Голодомор виявився найжорстокішим актом у трагедії геноциду українського населення Кубані, але не останнім. Протягом 30-х—початку 50-х років одна за одною накочувалися хвилі репресій на цей багатостраждальний край, забираючи тисячі й тисячі людей. Раз по раз відбувалися процеси над так званими "троцькистськими", "шпигунськими", "шкідницькими" або "повстанськими" організаціями. За далеко не повними даними, за цей час на Кубані було розстріляно 10824 чоловіки, відправлено у в'язниці і концтабори 21924, виселено 6801. А скільки народу було просто розстріляно без суду і слідства! Про масштаби репресій на Кубані свідчить розмах роботи "трійок НКВС", які тісно співпрацювали з місцевими партійними органами. Так, тільки за один день 20 листопада 1937 р. вони розглянули 1252 справи. З них 307 вироків — смертні. 1 листопада 1938 р. одна з "трійок" винесла 619 смертних вироків.

У ті часи козаки-кубанці склали пісню, яку й досі співають у станицях.

Знищували колишніх козацьких старшин, вчителів українських шкіл, письменників, музикантів, знавців народних звичаїв і традицій. Надзвичайно жорстоко знищували будь-які прояви самобутньої української культури Кубані. Нерідко людей репресували за знайдену бандуру чи шевченківський "Кобзар".

Саме тоді трагічно обірвалася доля видатного кубанського музикознавця, фольклориста, колишнього регента Кубанського військового хору Григорія Концевича — у 1921 р. особливою постановою була заборонена діяльність хору як "контрреволюційна". Лише у 1936 р. хор дозволили відродити. Можливо, влада, приймаючи таке рішення, хотіла цим самим підтримати брехливу казку про ідеальний всебічний розвиток народів СРСР.

Так чи інакше, але неймовірними зусиллями Григорія Концевича хор був відроджений! Того ж року, після тріумфального виступу у Москві, Концевича заарештували. Сила духу, яка попри всі заборони і терор, залунала у піснях кубанців, злякала тих, хто тримав у своїх руках важелі жорстокої і могутньої машини.

Григорія Концевича розстріляли, а його унікальне зібрання кубанських народних пісень, бібліотеку, нотні збірники — все це, в загальній кількості 12846 одиниць — знищили. Можна тільки здогадуватися, які дорогоцінні твори народної культури українців Кубані назавжди зникли в той час.

Але навіть репресії не змогли до кінця зламати спротив серед кубанського населення, і хоча масові виступи хліборобів під час колективізації були придушені за допомогою регулярних військових частин, окремі невеличкі групи повстанців все ще деякий час продовжували відчайдушну боротьбу з терористичним сталінським режимом.

Так, один з найбільших загонів козаків, яким пощастило втекти із заслання, діяв у районі станиці Медведівської у 1933-34 рр. З часом збройний опір перемістився в гірські райони Північного Кавказу і продовжувався, за деякими