Франкенштайн. Ґотичні повісті [Роберт Луїс Стівенсон] (fb2) читать постранично, страница - 2

пішов далі, залишивши її на землі; дитина кричала. Почути і побачити — це різні речі. Той чоловік був жахливий. Він не був схожий на людину, він був схожий на клятого Джаґернаута^[1]. Кілька разів я гукнув його, потім наздогнав та привів до місця, де вже зібралися люди навколо нещасної дівчинки. Негідник був абсолютно спокійний, не чинив мені жодного опору, лише одного разу глянув, і погляд той був такий бридкий, що піт покотився з мене градом. Люди, що оточили дівчинку, були її родичами, і невдовзі з’явився лікар, від якого, власне, і бігла тоді дівчинка. Дитина була майже неушкоджена, більше налякана, заспокоїв усіх лікар. Ви, мабуть, гадаєте, що це вся історія. Та була ще одна дивна обставина. З першої хвилини я відчув огиду до того пана. Сім’я дівчинки також, що й не дивно. Та поведінка лікаря здивувала мене. Він був звичайнісіньким аптекарем, невизначеного віку, з сильним единбурзьким акцентом, мало емоційний, наче та волинка. Та, як і всі ми, щоразу, коли він дивився на мого бранця, він робився то білим, то червоним від бажання вбити негідника. Я чудово знав, що в нього на думці, і він так само бачив, про що думаю я, однак ми знайшли кращий вихід. Ми сказали тому містеру, що можемо й обов’язково зробимо так, що його ім’я матиме ганебну славу по всьому Лондону. Якщо він має друзів чи вплив, ми гарантуємо, що він утратить їх. Весь той час, поки ми роз’яснювали ситуацію, доводилося тримати жінок подалі від нього, бо вони були розлючені, мов гарпії. Я ніколи не бачив стільки облич, повних ненависті, а поміж них стояв чоловік із виразом спокійної зловісної глузливості на обличчі, наче позиченому в самого сатани.

— Якщо ви хочете нажитися на цьому випадку, — сказав він, — тоді не можу нічим допомогти. Однак кожен джентльмен хоче уникнути розголосу. Назвіть вашу ціну.

Ми назвали йому суму в сотню фунтів для сім’ї дівчинки. Вочевидь, він хотів протестувати, та всі ми були налаштовані вельми рішуче, і він здався. Тепер нам потрібно було отримати гроші, і як ви думаєте, куди нас привів той чоловік? Саме до цих дверей. Дістав ключа, увійшов усередину і незабаром повернувся, тримаючи в руках 10 фунтів золотом і чек до банку Кутса, підписаний людиною, ім’я якої я не можу назвати, але можу сказати, що воно досить відоме в наших колах. Цифри були непевними, але підпис був настільки чітким, що міг бути лише справжнім. Я взяв на себе сміливість зауважити, що все це видається підозрілим, зазвичай люди серед ночі не заходять у будинок через задні двері і миттю не вертаються з чеком майже на 100 фунтів, підписаним іншою людиною. Та чоловік був спокійним і лише глузливо посміхався.

— Заспокойтеся, — сказав він, — я залишуся з вами, поки не відкриються банки, і власноруч зніму гроші.

Тож всі ми: лікар, батько дівчинки, наш друг та ваш покірний слуга, — провели залишок ночі в моїй вітальні. Вранці, після сніданку, ми вирушили до банку. Я віддав чек і попередив, що маю всі підстави вважати його підробкою. А ось і ні! Він виявився справжнім.

— Не може бути! — сказав містер Атерсон.

— Я розумію ваші почуття, — відповів містер Енфілд. — Так, це кепська історія. Бо той мій парубок — особа, з якою ніхто не став би мати справу, клята якась людина; а той, що підписав чек, — чоловік вельми пристойний, знаний, і, що найгірше, один із ваших приятелів, із тих, хто, як кажуть, чинить добро. Мабуть, це шантаж. Чесна людина має платити, щоб уникнути розголосу пригод її молодості. «Будинок шантажу», так після того випадку я називаю будинок із дверима. І все ж таки залишається ще багато незрозумілого, — додав він і занурився у думки.

Від думок його відірвав містер Атерсон, що несподівано запитав:

— А ви не знаєте, саме тут живе той, хто підписав чек?

— Було б цілком можливо, — відповів містер Енфілд, — але я випадково бачив його адресу. Він мешкає на якійсь площі.

– І ви ніколи не розпитували про цей будинок із дверима? — сказав містер Атерсон.

— Ні, сер, я шаную чужі таємниці, — була відповідь, — я маю суворе правило щодо запитань. Це занадто нагадує Судний день. Ви ставите запитання, і вони — ніби лавина. Ви тихенько сидите собі на пагорбі, десь поряд котиться камінчик, зачіплює інший, і ще один, і ще… І навіть стріляний горобець (останнє, про що ви можете думати) вдаряється об власний паркан, і його сім’я повинна змінювати прізвище. Ні, сер, моє правило: що більше справа схожа на неприємності, то менше запитань.

— Дуже гарне правило, — мовив правник.

— Але для себе я оглянув це місце, — вів далі містер Енфілд. — Воно мало схоже на жилий будинок. Він не має інших дверей, ніхто туди не заходить і звідти не виходить, лише зрідка той чоловік із моєї нічної пригоди. Там є три вікна, які виходять на подвір’я, вони завжди запнуті занавісками, але чисті. А ще з труби постійно іде дим. Отже, хтось має там мешкати. Та все ж таки я не впевнений. Будівлі розташовані так близько одна до одної, що важко сказати, де закінчується одна і починається інша.