синтетично головну тематику збірки — крім еґотичних мотивів — і характеризують типову для трьох «Дійств» лаконічну простоту стилю. Короткими штрихами, наче вістрям крем’яного наконечника по стіні печери, Калинець ріже невикінчені, але міцні, обриси п'ятьох образів:
Чорні твої корови, як буй-тури, Іване,
несуть на рогах первісну ніч величаво.
Кривавого місяця жорновий камінь
нашу землю загірню поганством розчавив.
Похилилася жінка у ніч, як печалі коругва.
Дійницю їй, щоб таїнство молока вершити.
Очі тварин сумом в сутіні фосфорують,
спрозорюють нас крізь тисячоліття ширми.
Спить земля прабатьків під цвинтарним плотом,
застигли корови біля тирла на чатах.
Третій образ: «похилилася жінка у ніч, як печалі коругва» в відчутті нерозгаданих відзивів спадщинности чи, може, в тривожному прочутті незнаного майбутнього — є зміцнений кінцевим, п’ятим, образом: «застигли корови біля тирла на чатах» — наче і вони таким самим інстинктом прочувають, що щось відходить з-поза «тисячоліття ширми» і щось невідоме наближається. Ота печальна застиглість «на чатах», напружене очікування і прочуття, це той настрій, який проникає поезії всіх «Дійств» і деяких віршів «Інтермедій». Тугу сучасників окреслює закінчення вірша так:
Завойовуєм місто, Іване, на квадратах полотен,
а самі тягнемось до нашого первопочатку.
В людях обзивається зов крови, який кличе зберегти духову тяглість із нашим первопочатком.
«Споконвіку дослухаємося голосові крові» — це той лейтмотив, що незмінним рефреном повторюється в «Мужньому вірші». Від трьох поколінь з різних сторіч линуть із цього незмінного голосу крови три різні молитви. Перша — до Перуна від наших ранньо-історичних предків, що навмання «волоком» все далі пливли, щоб він «ощедрив» їх тріумфом над митрополією тодішнього політичного і культурного світа, Царгородом. Друга молитва до Матері Божої — від запорізьких січовиків, щоб вона оберегла хоробре надхнення січових сміливців протистояти загибелі, що зависла над їхньою країною. Третя молитва до Вітчизни Вітчизн — від теперішнього покоління, яке не може зростися з безкорінною цивілізацією XX сторіччя, щоб Вітчизна дала силу митцям і поетам піднести нашу культуру до духових вершин — схрестити «хоч пензлі, як списи».
У глибинах віків Калинець знаходить і оспівує красу окремих фраґментів, що зосталися з різних розвиткових епох, з підйомів і каталізмів нашої культури. Поставленням своїх поетичних образів на віддалях вікового тривання, Калинець створює елегійний клімат часово бездонної туги. Клімат цей особливий тим, що він просякнений ще й «прикрим присмаком присмерку». Атмосфера цього «присмаку присмерку» згущена в більшості віршів «Дійства першого» — вона пов’язує їх у споєний цикл — обзивається в «Другій інтермедії» («Топлення Марени») і досягає деяких віршів «Дійства третього».
* * *
Д і й с т в о п е р ш е це ряд живих образів, застиглих образів тривання. Це реально існуюча на землі і в духовості живих людей ґалерея різновидних форм буття тієї самої незмінної суті в ході сторіч. Головною тематикою є тут найстарші свідки безперервної тяглости духового буття нашої культури з часів Трипілля, ранньої доби християнства та їх живих залишків на землі і в душах сучасних поколінь. Починаючи образами духового світу праукраїнських племен, автор пряде нитку через затишне хатнє тепло приготувань до святкових християнських урочистостей: «Стіл. Заметіль. Гостина. У кратерах макітр замішане тісто солодке стигне». Атмосферу і поспіх рукодільної праці хліборобського затишшя він перекидає аж на зоряний небозвід:
Бринять ракети веретен
в галактиці каганцевої містики.
Навіть буденний настрій господарського подвір'я відбивається аж на вигляді сонця:
кури шукали притулку, б'ючи, як у дзвони крильми.
Обдзьобане сонце було таке жалюгідне.
Нитку безперервности, що тягнеться далі через руїни княжого Галича до сучасної доби, описує словами старовинної простоти:
У румовищах поміж череп’ям дзбанків,
мечами і пряслами, що знаходимо щоденно,
напіткали невідомої діви останки
з начільником — золотою діадемою.
…Чи се не твоя, городе, суща подоба:
поросло городище забуття дерном,
лишилася дещиця слави по тобі,
сливе діви золота діадема.
Україна була колись «правітчизна свічок», тепер вона «вітчизна огарків». Поет бачить, що: «спить земля прабатьків під цвинтарним плотом», що похилена «дзвіниця, як вежа в Пізі, кланяється дрантивою головою могилам». На його очах:
Последние комментарии
2 часов 10 минут назад
2 часов 11 минут назад
2 часов 19 минут назад
2 часов 23 минут назад
10 часов 5 минут назад
10 часов 46 минут назад