Цар і раб [Іван Іванович Білик] (fb2) читать постранично, страница - 4

скіфське, він ненавидів, може, не менше за самого євнуха, та цар досі був для нього взірцем елліна й нарешті взірцем людини. Савмак хвилю й дві сидів, нічого не бачачи. Коли б такі слова сказав йому хтось інший, він би просто висміяв його, не надавши ваги. Людина смертна й знає так сміховинно мало, що не слід сікатися до кожного її слова. Та се мовив євнух Полікрат, лоґоґраф, а він єдиний знав і про царя, й про багатьох архонтів та евпатридів дуже багато.

Савмак сидів і дослухався того роздратування, що потроху заполоняло його груди. Певно, думав він, сі слова з інших вуст не звучали б так образливо й так бридко, як із вуст женоподібного євнуха.

Він спробував погамувати в собі те роздратування, й раптом усвідомив, що не може дивитися на лоґоґрафа так, як дивився досі. Та таємниця чи брудна вигадка відтепер мусила завше стояти між ними й ніщо не могло розвіяти її. Савмакові стало шкода й себе, й навіть осього женоподібного чоловіка, з яким звела його доля й зблизили літа, зблизили попри всю відмінність і їхньої вдачі, й віку, й навіть отого, чим одгородждує людину від звичайних людей богопротивне звалашення.

Він почав шукати слушної хвилі, щоб піти звідси. Коли євнух кликнув молоду робу-фріґійку, аби помила йому ноги й принесла вина для гостя, Савмак згадав те, задля чого витяг сьогодні з дому євнуха ще до схід сонця:

— Позич мені два таланти.

Від несподіванки в лоґоґрафа випнулось обличчя й набуло якоїсь мужности, він став схожим на чоловіка.

— Два таланти срібла?!

— Золота, — з притиском виправив його Савмак. — Я віддам… колись віддам.

— У тебе римські кури випили мозок з голови! Ти що собі мислиш: я — трапедзит, аби мати стільки… стільки?.. — Лоґоґраф репетував, закликаючи свідками всіх відомих йому кумирів, а тоді враз притих і спитав: — Нащо тобі… стільки?

Тепер уже ніяка сила, ні навіть славнозвісні закони еллінської чемности не могли втримати Савмака в сьому екусі, лоґоґрафовій вітальні. Він мовчки підняв руку й, поправивши срібну фібулу на хітоні, загорнувсь у тонкий гіматій і вийшов.

Сонце ще не подолало високих мурів Акрополя, що з двох боків, полунічного й східного, прихищали двір царевого лоґоґрафа. Савмак у двадесять кроків перетнув мощене вапняковими плитами подвір'ячко й швидко пішов угору, до Верхнього акрополя, й коли подвлав Другу та Третю тераси й став на перший приступок царських анфілад, спинився й глянув позад себе. Звідси, з гори, мов на долоні, було видно все оточене перістилем подвір'я євнуха. Савмак підійшов до кам'яного ґрифона, що в парі зі ще одним таким самим напівлевом-напіворлом стеріг нижню сходину мармурового клімаксу. Повисши рукою на роззявленому дзьобі потвори, він уголос проказав:

— А пощо се Палак «мій»?

Далеко внизу, біля брами Акрополя в євнуховому дворі, з'явилася невиразна постать, у якій Савмак упізнав свого вчителя. Євнух підійшов до хатнього вівтаря й спинився, задивившись у сей бік. Отрок удруге повторив:

— Пощо він «мій», сей побитий лепрою скіф?

Та ні дрібненька постава серед лоґоґрафового дому, ні кам'яний лев-орел, що й собі дивився невидющим оком на царевого лоґоґрафа, не відповіли Савмакові. Юнак провів по гребені потвори рукою від голови до самого хвоста й зазбирався сходинами вгору. Й першою людиною, що зустріла його між мармуровими кентаврами верхньої сходини, був володар Боспорського царства Перісад П'ятий. Якусь мить обоє виважували один одного поглядами, тоді Савмак не витримав і схилив перед царем голову.

— Зайдеш до мене по вечері, — мовив хрипким зі сну голосом Перісад, і доки Савмак вагався, сказати йому чи ні про скіфського царя Палака, цар обернувся й зник між нескінченними колонами хорому.

Савмак поволі, щоб не наздогнати його, пішов услід. Басилевса вже надворі не було. Й коли перістиль нижнього поверху звернув круто ліворуч, за довгим рядом іонійських колон Савмак побачив царівну. Басиліса Вероніка, певно, теж допіру прокинулася й ішла йому назустріч, пустивши додолу темну хвилю коси. Царівна збилася з кроку й очі їй зайнялись:

— Хайре, ефебе!

Савмак зітхнув і чемно вклонився:

— Хай Афродіта дарує тобі довгу молодість, басилісо!

Се теж уходило до двірських чемностей і ні до чого не зобов'язувало. Вероніка, не зводячи з нього зору, підійшла майже впритул. Савмак мимоволі вдихнув аромату її молодого, вмащеного вавілонськими оліями тіла, й ніздрі йому збуджено заграли. Басиліса помітила се й схилила очі:

— Ти вже вертаєш із Нижнього города? Був на аґорі?

— Ні, — знехотя відповів Савмак і вперше в житті прискіпливо глянув на Вероніку. Басиліса була справжня еллінка, й лоґоґрафові слова не трималися купи. Проте складне почуття недовіри й роздратування знову заполонили Савмака, й коли Вероніка почала говорити, як кумедно переповідає аґорські плітки її довготелеса покоївка Тімб, Савмак на півслові, незважаючи на благальний погляд басиліси, вклонився й пірнув у перші-ліпші двері хорому.