Струм і мережі [Юрій Якович Іваниченко] (fb2) читать постранично, страница - 23

набалдашника. Льоня впізнав набалдашник у машині Моховика.

— Набалдашник?

— Еге ж, на важелі перемикання швидкостей. Льоня лише два таких виточив. Один віддав Андрієві Петренку, чоловіку сестри. — Сашко на мить замовк, а потім додав: — Про це я дізнався у Раї, Льониної сестри. Вона сказала, що набалдашників було лише два й що Льоня дуже журився, коли одного поцупили. Тоді, коли пограбували Петренкову квартиру. А коли я сам побачив у машині Моховика цей набалдашник, я зрозумів…

— Той самий?

— Авжеж! Мені Рая про нього розповіла… до найменших подробиць.

— Ну, а чому ти так зацікавився цим набалдашником?

— Бо Фонарьков тоді саме квартиру пограбував.

— Фонарьков? Квартиру? А факти? — відкрив термос, налив у склянки ледь теплої кави.

— Факти? Скільки завгодно. Лукін за зліпками зробив ключі. Фонарьков скористався ними, — Сашко замовк на хвилину, ніби вагаючись, чи говорити далі, потім твердо сказав: — Не міг не скористатися тими ключами.

— Чому?

— Знаю Фонарькова.

— Ти? Фонарькова? — здивувався Шеремет.

— А що? Вважаєте мене за хлопчиська? А я купив його… Сам не сподівався. Випадково. Але купив… На пістолеті.

І Сашко розповів про те, як дешево, за якусь двадцятку, придбав зіпсовану цяцьку, як застукав його Фонарьков, і про розмову з ним у підвалі, згадав і зліпки, і квартири, які хотів обікрасти Фонарьков.

Матвій Петрович підсунув до хлопця аркуш паперу:

— А тепер напиши про найістотніше. Без белетристики.

— А ключі?

— Зліпок у тебе?

— Так.

— Можеш залишити на півгодини? Повернемо непошкодженим.

— Але не на довше, — діловито попередив Сашко.

Шеремет усміхнувся:

— Гаразд.

— Я вже один ключ зробив. Для вас.

— Молодець, — похвалив Матвій Петрович. — А на коли Фонарькову пообіцяв?

— На вівторок.

— Отже, вони планують на вівторок, не раніше, — розмірковуючи про щось своє, сказав Шеремет.

— Я знаю й будинок, навіть під’їзди, — спохопився Сашко. — З дверей підстанції видно тільки два під’їзди. Я ходив туди, перевірив. Вулиця Островського, 16, другий і третій під’їзди.

Матвій Петрович задоволено кивнув головою. Дуже допоміг їм цей хлопець. Тепер є можливість спіймати злочинців на гарячому.

24. Сашко

Сашко поклав на чистий аркуш паперу щойно виточений ключ. Фонарьков байдуже глипнув на нього.

— А де зліпок?

Сашко витяг зліпок.

— Скільки?

— Та вже не поскупись. Набридло з порожніми кишенями ходити. Так що, мабуть, пістолет продам.

— Уже й покупця знайшов?

— Напитав одного грошовитого «діловара».

— А про тріщину сказав йому?

— Яку тріщину?

— На стволі.

Сашка аж у піт кинуло. Виходить, Фонарьков про все здогадався…

— «Діловар» в окулярах, не помітить, — над силу всміхнувся Сашко. — Гроші візьму — і шукай вітра в полі.

— Спритний… Люблю таких, — Фонарьков ступнув до дверей.

— А червінці?

— Увечері віддам, — Фонарьков махнув рукою й вийшов з майстерні.

Перед обідом до Сашка підійшов Сомов.

— Тобі допомогти?

— Сам упораюсь. Ще хвилин три — чотири, та й кінець, — сказав Сашко. — Гукни шефа, хай перевірить.

— Федорович кудись поїхав. Сказав, що незабаром повернеться.

Сашко закрутив останню гайку й запитав:

— Знімати загородження?

— Зачекай, я сам зніму, — Сомов підійшов до сітки, яка розділяла підстанцію на зони високої і низької напруги, і посмикав двері в перегородці.

Нещодавно відчинені — це Сомов твердо пам’ятав, — вони не піддавалися.

— Хто замкнув? — повернувся він до установників.

— Та вже ж не ми, — сердито відповів Валентин.

— Я сам усе зроблю, — гукнув Сашко.

— Гаразд, — погодився Сомов. — Але обережно.

Сашко розблокував привід секційного роз’єднувача, зачинив дверцята полагоджених чарунок і, стиха насвистуючи, ступнув до переносного загородження.

Загородження стояло косо, неначебто його хтось ненароком зсунув.

— Мабуть, Федір, ходить, як слон, — стенув плечима Сашко.

— Цей роззява може, — підтвердив Сомов.

Сашко, зазираючи в робочу зону, нагнувся над бар’єрчиком. І завмер, приголомшений несподіваним жахливим здогадом.

Нічого підозрілого він не помітив — просто відчув, що все було так, як тоді, коли загинув Льоня Крячко.

Згодом він проаналізує всі збіги: й те, що в камері він залишився сам, і що обставини неминуче змушували його розширити робочу зону, адже на перший погляд усе видавалося безпечним — біля шинодроту стояв заземлювач. А за перегородкою, як, певне, і тоді, стовбичив Валентин… А зараз Сашко лише встиг збагнути, що один його порух може стати останнім…

Ледь позадкувавши, натягнув діелектричні рукавиці й швидко виставив з камери легке загородження.

— Ти що робиш? — занепокоївся Сомов. — Стій! Кому кажу?..

Та Сашко, вихопивши з інструментальної сумки розрядник, кинувся до шинодроту в неробочій зоні.

— Стій! — ще раз, уже розпачливо, крикнув