Латинізація в Українській Католицькій Церкві [Софія Сеник] (fb2) читать постранично, страница - 2

та втримати кваліфікованих професорів. Хоч Петро Аркудій пробув на Русі близько 12 років (з перервами), то з різних причин до сталої, добре поставленої семінарії не дійшло.

Але була й ґрунтовніша причина, чому слов'яно-грецькі школи не росли й не розвивалися в З'єднаній Церкві та й поза нею. Щоб полемізувати на тему «грецької віри» та її обороняти перед латинниками (а це доводилось робити не тільки православним, але й з'єднаним), потрібно було вживати спільної мови. Це означало не тільки вивчити тодішню наукову мову – латину, але також засвоїти здобутки латинської науки, тобто систему, ідеї та терміни латинського богослов'я, щоб зрозуміти противника та й до речі відповісти на його закиди. Що ж до грецької мови, то вона служила тільки деяким внутрішнім потребам Української Церкви, як напр., до видавання літургічних текстів, коли їх треба було порівняти з грецьким оригіналом. А слов'янська мова, яку вчили в школах, була зовсім непридатною, бо не була вона ані церковною, ані народною, а штучним витвором. Нею ніхто не думав, ані не розмовляв. Не знаю, чи в тих часах знайшовся б хтось, навіть між православними, що погодився б з митрополитом Рутським, який ще в 1624 році писав до Риму: «Маємо стільки слов'янських термінів, що нам зовсім не потрібно їх жебрати з чужих книжок».

У всякому разі, навіть як і були всі потрібні слов'янські терміни, то у школах необхідно було пристосуватися до західного способу навчання, щоб тримати крок з панівною польсько-латинською культурою. Послання Івана Вишенського з Атону могли викликувати ентузіязм, але чи можна було серйозно приймати його пораду – залишити західне мудрування і триматися традицінного навчання, яке зводилося до вивчення «Часословца, Псалтиря та Октоіха»?

Перш ніж приступити до закладання власних шкіл на західний лад, треба було вишколити професорів, а це означало – висилати їх до латинських, зокрема Єзуїтських шкіл, що тоді були найкращими. Так зробили з'єднані ченці у Вільні ще перед організацією Василіянського Чину. Висилання ченців до латинських шкіл викликало серед православних деякі побоювання як про це довідуємося з твору Віленського архимандрита Льва Кревзи «Оборона єдности»:

«Деякі у Вільні нас підозрівають тому, що ми спілкуємо з отцями Єзуїтами, а ми на це відповідаємо: Сам природний розум учить людину, що коли їй чогось потрібно, а того нема вдома, то йде пожичити в сусіда. Нашій монастирській братії потрібно науки для ширення хвали Божої тим часом, удома ми ще не спроможні мати науку, то чому ж дивуватися, що ходимо за нею до тих, які її мають?»

У школі людина не набуває тільки самого знання, але й певну ментальність – спосіб мислення, переконання й звичаї. Тому навчання латинських релігійних предметів, у латинському релігійному оточені, мало вплив на погляди й практику самих учнів. Ті учні пізніше, може й несвідомо, вводли латинські елементи в ширшу, практику Українсько-Католицької Церкви.

Василіяни, з яких тод і вибиралися всі єпископи отримали богословську освіту також у закордонних колеґіяах. Хоч відсоток закордонних учнів був невеликий, та вони, коли поверталися на Русь, ставали професорами у Василіянських школах і таким чином поширювали вплив свого західного виховання.

Під час закордонних студій Василіяни, були відірвані від власного обряду і в чужих колегіях мусіли практикувати латинській обряд. Таким чином вони набували латинських обрядових практик, брали участь у латинських набоженствах, читали латинські духовні книжки. Повернувшись на батьківщину і стававши учителями чи душпастирями, вони учили інших того, чого самі навчилися.

В єдиній семінарії для українського клиру у 18-му сторіччі, що була тоді у Львові, провід був латинський, і ректор домагався, щоб українські питомці й прислуга святкували латинські свята й постили згідно з приписами Латинської Церкви. Митр. Атанасій Шептицький рішуче тому спротивився, і Апостолська Столиця, зі свого боку, на таке введення латинських практик не дозволила. Але що східного могла дати питомцям цілком західна наука, яку тоді викладали оо. Театини у Львівській семінарії?...

Але як повернемося до першого 50-річчя після Берестянського Поєднання, то побачимо інший настрій, інший дух, ще не знеохочений неуспішною боротьбою з політичними й суспільними чинниками, які перешкоджали розвиватися руській культурі. Зближення з латинством (у школах, чи деіноді) ще не мало від'ємних впливів, тобто не усувало ані не змінювало східних літургійних практик і традицій, бо тоді було ще тверде переконання, що Українська Церква досить скоро піднесеться з занепаду, та, що внутрі Східної Церкви на Україні зберігаються духовні багатства, рівноцінні з західними. Лев Кревза, відповідаючи (в 1620-х роках) православним, які побоювалися, що «хоч змін ще не видно, то вони виявляться пізніше», каже, що треба мати довір'я, що з'єднані дають щиро, а ще більше довір'я до Господа Бога, «який досить могутній, щоб дозволити