вчорашнього дня.
Вчора — нерадо, але немає іншого виходу, повертається думками до вчорашньої прикрої пригоди — покликав до себе старшого брата і свого поплічника Петрика, щоб довести до його відома, що після жнив треба переставити пекарську піч, а заодно і відремонтувати спіжарню
[1]. Пекарська піч не така ще стара, але клали її якимсь новітнім способом — плитки каміння всуміш з цеглою, — і вона нагло розсипалася, мов піскова гора.
Петрик (не міг його отець Ілакович намовити, аби обтинав коротко волосся) вислухав претензії свого пароха, подумав, пригладив і без того липке, довге, по плечі, волосся, обтер сухі губи і, нарешті, сказав:
— Воно-то треба… лише я на те щось дуже сумний, прошу отця.
Ілакович подумав, що він має на думці розгардіяш, який унесе з собою задуманий ремонт, знаючи, як їмосць перестерігають порядків.
— Я попрошу їмосць, щоб на той час виїхали трохи до Нашого до родини.
— Та то може бути. Треба часом і родину провідати, ая. Але я не до цього.
— А до чого, Петрику?
— Та-бо, прошу отця, не знаю, як сказати.
Ілакович зацікавився базіканням поплічника, якому дотепер не придавав жодного значення:
— Ви знаєте щось, чого не знаєте, як мені сказати? Це мене глибоко засмучує, Петрику.
Слова докору подіяли. Темна краска на поморщенім лиці Петрика розлилася аж поза вуха.
— Тяжко мені говорити це єгомосцеві, — нагнувся, щоб поцілувати руку парохові, але отець Ілакович сховав її в кишеню реверенди.
— Не треба. Слухаю вас, Петрику. Цікавий я знати, що ви маєте своєму душпастиреві таке сказати, що не може вам крізь горло пролізти.
— Ой не може, прошу єгомосця…
— Але-бо й я, — знетерпеливився отець Сидір, — теж не можу того силою вам з горла виривати. Не можете, то не говоріть. Ми з вами не на суді.
Рішучий тон зробив своє.
Петрик зігнувся, заглянув по-собачому в обличчя своєму парохові і простогнав:
— Не гнівайтеся на мене, єгомосценьку, і людям не майте за зле, але громада не береться ремонтувати резиденції.
— Цікаво, — отець Ілакович подумав, що в гру входить якийсь забобон, — що там знову нового?
— Вони кажуть, — я переказую те, що вони кажуть, — що то ніби гріхом лляти воду у криницю.
— Хто це вони, Петрику? — спитав, не зовсім розуміючи, про що йдеться їм.
— Громада, прошу єгомосця.
— Як то розуміти? Ми з вами теж громада, але ж ми з вами так не думаємо.
— Всі так кажуть.
— Всі зразу… цілим селом? Ей, Петрику, щось воно не так. Якби так уся громада зразу заговорила в один голос то знявся б такий рейвах, що аж на резиденцію було чути, а я це чую вперше від вас. Я вас щось не зрозумів… Виходить, що громада не хоче ремонтувати парафіяльні будинки, так?
— Та ніби так.
— Добре, а тепер скажіть мені, Петрику, але по щирості, без крутійства, хто… хто такий мудрий, що виступив проти прадідівських звичаїв?
Петрик знову погладив свої косми.
— Не можу акурат сказати, прошу єгомосця, бо говорили всі… Присяй-бо. Гегекали, як гуси. Казали: «І так податки давлять, то вже несила», — так казали. Я ж єгомосцеві неправди не говорив би: не можна ще й такого тягаря брати на свої плечі.
— Можете йти собі, Петрику.
Не міг довше переносити біля себе невірного поплічника. Воістину мав би більше поваги до цього холуя, коли б відкрито заявив, що і він, довірений, зрадив свого душпастиря і перейшов у табір безбожників.
Ілакович мав на кінчику язика слова святого Луки: «Не можете служити богові й мамоні», — але не висказав їх, згадавши іншу цитату святого письма: «Не кидайте перли поміж свиней».
Двадцять років виховував своє стадо, а виховання, як виявилося, не встояло перед натурою, яку успадкували мужики від своїх підлих предків.
Не раз у дискусії з сином, який захлинався від захоплення всім новим, що творилося в Німеччині та Італії, зокрема всім, що стосувалося виховання фашистської молоді, виступав проти расистських концепцій штучного створення надлюдини, але після сьогоднішнього інциденту з Петриком Ілакович готов був погодитися з Славком, що піднести морально і фізично народ можна тільки численністю дітей, спадково найкращих, та малодітністю чи бездітністю спадково менше вартних.
— Єресь, — промовив уголос, злякавшись власних думок. — Зачекайте, Петрику, — відкликав старшого брата з-під хвіртки, — передайте тій громаді, що резиденція, господарські будинки, оцей сад, що бачите, належить не мені, а громаді, хоч сад, як пам'ятаєте, я сам садив. Це не моя власність. Завтра я помру, то їмосць не зможуть цього будинку ні винаймити, ні продати. Це саме можна сказати про сад і поле. Все це — громадське і церковне. Я тут тимчасовий квартирант. То з якої рації я маю ремонтувати чужий будинок? Буде з мене того, що на не своєму грунті розвів ось який сад…
— Та чи я їм таке не говорив, прошу єгомосця? Отими самими словами. Як би мені єгомосць їх з губи виймили, — але, зміркувавши, що воно, можливо, нечемно виглядало б, щоб отець парох
Последние комментарии
23 часов 11 минут назад
23 часов 28 минут назад
23 часов 40 минут назад
23 часов 46 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад