Гаррі Поттер і таємна кімната [Джоан Кетлін Ролінґ] (fb2) читать постранично, страница - 95

дурило! Еге?

- Він намагався наслати на нас чари забуття, але чарівна паличка вразила його самого, - півголосом пояснив Дамблдорові Рон.

- Он як! - похитав головою Дамблдор, а його довгі срібні вуса затремтіли. - Наштрикнувся на власний меч, Ґільдерою?

- Меч? - не зрозумів Локарт. - Я не маю меча. А от цей хлопець має. - Він показав на Гаррі. - Він вам його позичить.

- Роне, чи не міг би ти відвести до лікарні й професора Локарта? - попросив Дамблдор. - Я хотів би перекинутися ще кількома словами з Гаррі.

Локарт рушив до виходу.

Рон, зачиняючи за собою двері, допитливо глянув на Гаррі і Дамблдора.

Дамблдор підійшов до одного з крісел біля каміна.

- Присядь, Гаррі, - запропонував він, і Гаррі сів, відчуваючи незбагненний неспокій.

- Передусім, Гаррі, я хочу тобі подякувати, - сказав Дамблдор, і його очі знову замерехтіли. - Там, у кімнаті, ти виявив мені справжню відданість. Інакше Фоукс нізащо не прилетів би до тебе.

Він погладив фенікса, який сів йому на коліна тріпочучи крильми. Гаррі ніяково всміхнувся.

Дамблдор не спускав з нього очей.

- Отож ти зустрів Тома Редла, - замислено мовив Дамблдор. - Можу собі уявити, як ти його цікавив!

Раптом Гаррі заговорив про те, що не давало йому спокою.

- Професоре Дамблдоре! Редл казав, що я подібний до нього. Дуже подібний.

- Він справді таке казав? - замислено глянув Дамблдор з-під своїх кошлатих сріблястих брів. - А що ти сам про це думаєш, Гаррі?

- Я не думаю, що я такий, як він! - аж трохи заголосно вигукнув Гаррі. - Тобто я... я у Ґрифін-дорі... я...

Але він замовк, бо його знов охопив потаємний сумнів.

- Пане професоре, - промовив він за якусь мить, - Сортувальний капелюх казав мені, що я... що я багато чого досяг би в Слизерині. Певний час усі думали, що я спадкоємець Слизерина, бо я вмію говорити парселмовою.

- Гаррі, ти вмієш говорити парселмовою, спокійно пояснив Дамблдор, - бо Волдеморт - останній живий нащадок Салазара Слизерина - теж говорить парселмовою. Якщо я не дуже помиляюся, то разом з цим шрамом він передав тобі тієї ночі і деякі свої здатності. Я певен, що сам він, звичайно, не мав такого наміру.

- То Волдеморт передав мені частинку себе самого? - приголомшено запитав Гаррі.

- Здається, так.

- І я таки мав бути в Слизерині, - розпачливо глянув на Дамблдора Гаррі. - Сортувальний капелюх побачив у мені слизеринські властивості і...

- Послав тебе до Ґрифіндору, - спокійно докінчив Дамблдор. - Послухай, Гаррі. Так сталося, що ти володієш багатьма якостями, які Салазар Слизерин цінував у своїх улюблених учнях: його власним дуже рідкісним даром - зміїною мовою; винахідливістю, рішучістю... певною зневагою до правил, - додав він - тут його вуса знову затремтіли. - А проте Сортувальний капелюх віддав тебе у Ґрифіндор. Ти знаєш, чому так сталося. Подумай.

- Він віддав мене у Ґрифіндор тільки тому, що я попросив не посилати мене у Слизерин, - розпачливо сказав Гаррі.

- Саме так! - знову засяяв Дамблдор. - Цим ти і відрізняєшся від Тома Редла. Те, ким ми є насправді, Гаррі, набагато більше залежить не від наших здібностей, а від нашого вибору.

Гаррі приголомшено й нерухомо сидів у кріслі.

- А коли тобі потрібні ще докази, що ти істинний ґрифіндорець, то уважніше придивися до ось цього.

Дамблдор підняв зі столу закривавленого срібного меча і подав його Гаррі. Той похмуро покрутив його в руках: підсвічений вогнем каміна меч поблискував рубінами. І тут Гаррі побачив ім'я, викарбуване знизу під руків'ям: Ґодрік Ґрифіндор.

- Знай, Гаррі: тільки істинний ґрифіндорець може витягти цей меч з капелюха.

Якусь хвилину обидва мовчали. Тоді Дамблдор висунув одну з шухлядок столу професорки Макґонеґел і дістав звідти перо й каламар.

- Гаррі, тобі треба попоїсти й виспатися. А зараз - на бенкет. А я тим часом напишу в Азкабан - треба визволити нашого лісника, і дам оголошення для «Щоденного віщуна», - додав він багатозначно. - Нам буде потрібен новий учитель захисту від темних мистецтв. Ну, чому це ми завжди маємо з ними такі клопоти, га?

Гаррі підвівся й рушив до дверей. Але не встиг він торкнутися клямки, як двері так рвучко відчинилися, що аж грюкнули об стіну.

У дверях стояв розлючений Луціус Мелфой, а під його рукою зіщулився перебинтований з голови до ніг Добі.

- Добрий вечір, Луціусе! - привітно сказав Дамблдор.

Містер Мелфой влетів у кімнату, мало не збивши Гаррі з ніг.

Добі з переляканим обличчям подріботів за ним, ховаючись за полу його мантії.

- Ага! - вигукнув Луціус Мелфой і вп'явся у Дамблдора холодними очима. - Ти повернувся! Члени опікунської ради звільнили тебе, а ти однак наважився вернутись у Гоґвортс.

- Бачиш, Луціусе, - незворушно усміхнувся Дамблдор, - решта одинадцять членів Ради зв'язалися сьогодні зі мною. Чесно кажучи, це була просто якась совина злива. Вони почули про загибель доньки Артура Візлі й захотіли, щоб я негайно повернувся. Зрештою, вони вирішили, що я - найкраща кандидатура на цю посаду. А ще вони розповіли