Зрадлива жінка [Альбер Камю] (fb2) читать постранично, страница - 3

Над натовпом обірваних і далі непорушних пастухів метнулася вгору чиясь рука І щезла десь позаду в тумані. І відразу ж автобус застрибав — дорога стала ще гіршою. Араби розмірене погойдувалися в такт руху. Жанін уже майже задрімала, коли раптом перед нею з’явилася маленька коробочка з пастилкою із пальмового соку. Солдат, схожий на шакала, посміхався до неї. Вона нерішуче взяла пастилку й подякувала., Шакал засунув коробочку до кишені, і посмішка зникла з його обличчя, ніби він проковтнув її. Тепер він дивився просто себе на дорогу. Жанін повернулася до Марселя, але побачила тільки його міцну потилицю. Він дивився у вікно на туман, що густішав і піднімався над осілим насипом. Вони їхали вже багато годин, втома пригасила будь-які прояви життя в автобусі, коли раптом почулися крики знадвору. За автобусом гналися діти в бурнусах, вони крутилися, мов дзиґи, стрибали, плескали в долоні. Машина котилася тепер довгою вулицею, обабіч якої тяглися низенькі будинки. Автобус в’їздив в оазис. Вітер не вщухав, але стіни затримували пісок, отож стало трохи світліше. Але небо було таке ж захмарене. Серед галасу юрби, скрегочучи гальмами, автобус зупинився перед готелем з глиняними аркадами та брудними вікнами. Жанін вийшла з автобуса на вулицю, похитуючись. Над дахами будинків вона помітила витончений жовтий мінарет. Ліворуч уже вимальовувались перші пальми оазису, і їй схотілося піти до них. Дарма, що було вже близько полудня, холод пробирав до кісток, Жанін тремтіла од вітру. Вона обернулася до Марселя, та побачила солдата, який ішов їй назустріч. Вона чекала, що він посміхнеться або помахає на прощання рукою. Він пройшов повз неї не озирнувшись і зник. Марсель стежив, коли знімуть з даху автобуса їхню велику чорну валізу з тканинами. Та це було не так легко: видавати багаж мав той же водій, він уже заліз нагору і тепер, випроставшись на весь зріст, розпатякував перед натовпом у бурнусах, що оточив автобус. Оточена темними обличчями — сама шкіра та кістки — приголомшена гортанними вигуками, Жанін раптом відчула втому.

— Я піду, — сказала вона Марселю, який нетерпляче підганяв водія.

Вона зайшла до готелю. Хазяїн, худий мовчазний француз, підвівся їй назустріч. Він провів її на другий поверх, вони поминули галерею, навислу над вулицею, і опинилися в номері, де стояло лише залізне ліжко, стілець, пофарбований білою емалевою фарбою, і вішалка без завісок, плетена ширма з очерету відгороджувала таз для вмивання, припорошений тонким шаром піску. Коли Жанін лишилася сама, вона відчула, яким холодом віє від голих вибілених вапном стін. Вона не знала, куди подіти свою сумку та куди присісти самій. Треба було або лягти, або стояти і однаково так само дригоніти від холоду. Вона лишилася стояти, не випускаючи з рук сумки, і дивилася в маленьке, наче бійниця, віконечко над головою у стелі. Вона не знати чого чекала, відчуваючи лише свою самотність та пронизливий холод і незвичайний тягар на серці. Вона ніби снила наяву і майже не чула міського гамору, що долинав з вулиці, зате чітко розрізняла якийсь плюскіт, що долинав з бійниці: то шелестіли од вітру пальми, такі близькі, як тепер здавалося. Потім вітер ніби посилився, і тихий плюскіт води змінився на гуркіт хвиль. Вона уявляла собі море, що грало поза стінами, ціле море пальм, струнких та гнучких. Все було геть не так, як вона гадала, проте ці невидимі хвилі освіжали її втомлені очі. Вона стояла опустивши руки, важка, трохи сутула, і не помічала, як холод помалу піднімався по її обважнілих ногах, їй ввижалися пальми, стрункі й гнучкі, та молоденька дівчина, якою вона колись була.

Причепурившись, вона спустилася вниз попоїсти. На голих стінах ресторану були намальовані верблюди й пальми, що потопали в якомусь рожевому та бузковому сиропі. Вікна аркади ледь пропускали денне світло. Марсель розпитував про крамарів у хазяїна готелю. Згодом до них підійшов офіціант — старий араб з військовим орденом на куртці. Марсель був заклопотаний своїми справами і неуважно кришив хліб пальцями. Він не дав дружині пити воду.

— Вона не переварена, випий вина.

Їй не хотілося, від вина вона розімліє. Іще в меню була свинина.

— Коран забороняє її їсти.

Але Коран не знає, що від добре вивареної свинини захворіти не можна. А ми вже знаємо, як її приготувати. Про що ти думаєш? Жанін ні про що не думала, або, може, про цю перемогу кухарів над пророками. Але треба було поспішати. Завтра вранці вони вирушать іще далі на південь: по обіді необхідно обійти всіх головних торговців. Марсель попросив старого араба швидше подати каву. Той мовчки, без посмішки, кивнув головою і подріботів маленькими кроками.

— Тихше їдеш — далі будеш, — посміхнувся Марсель.

Нарешті подали каву. Вони поспіхом випили її і вийшли на запорошену й холодну вулицю. Марсель підкликав молодого араба, щоб той узяв його валізу, і засперечався — з принципу — про оплату. Цей принцип, що про нього він