— До Ігуапе, — казали вони, — шістдесят кілометрів. Котиш три години, і край. Сократ такий радий, — заявив водій.
Чоловік засміявся добрим, щедрим і теплим сміхом, як цього й можна було від нього сподіватись.
— Я теж радий, Сократе. Дорога нелегка.
— Заважкий ти, пане д’Арраст, заважкий. — І водій теж зареготав і довго не міг пересміятись.
Машина помалу набирала швидкості. Вона мчала між високими стінами дерев і непрохідним рослинним плетивом у хмарі легкого медвяного запаху. Лісовий морок безупинно протинали перехресні рої світних мушок і вряди-годи у вітрову шибку вдарялися червоноокі пташки. Іноді з глибини ночі до них долітало якесь чудне пугукання, при цих звуках водій позирав, кумедно поводячи очима, на сусіда. Дорога вилася змією й долала малі річки по мостах, вистелених деренчливими гойдливими дошками. Через годину почав згущатися туман. Посипався, розмазуючи світло фар, дрібний дощ. їхали вже не тропічним лісом, а тим самим узбережжям, яким вирушили ще вранці, покидаючи Сан-Паулу. Над дорогою без кінця куріло-кушпелило, червоний пил хрумтів на зубах і шаром вкривав миршаву, скільки сягало око, рослинність сертану. Пекуче сонце, бліді спустошені гори, голодні зебу, стрінуті на шляхах з їхнім єдиним ескортом, — змореною зграєю обскубаних урубу, — яка довга, яка нескінченно довга оця плавба по червоній пустелі… Чоловік стрепенувся. Машина стояла. Диви, вони в Японії опинилися: обабіч дороги вигадливо оздоблені будиночки, і в цих будиночках там і тут кімоно. Водій порозмовляв з японцем у заяложеному комбінезоні і в бразильському солом’яному брилі. Потім машина рушила знову.
— Сказав: лише сорок кілометрів.
— А де це ми побували? В Токіо?
— Ні, в Режістро. Всі наші японці їдуть туди.
— Чому?
— Хтозна. Вони, бач, пане д’Арраст, жовті.
Ліс дещо порідшав, їхати стало легше, хоч і слизько. Машина ковзала по піску. Крізь віконце проникав вогкий, гарячий, якийсь терпкий подих.
— Чуєш, — сказав водій вдоволено, — це вже благословенне море. Скоро Ігуапе.
— Якщо бензину вистачить, — озвався д’Арраст. І знову заснув собі любісінько.
Рано-вранці д’Арраст, сидячи на койці, здивовано оглядав кімнату, в якій прокинувся. Високі стіни до половини були недавно помазані коричневим вапном. Верх аж до стелі був колись білий, а нині його вкривав облущений пожовклий тиньк. Два ряди ліжок, їх було шість, стояли навпроти одне одного. Д’Арраст побачив лише одну розстелену койку наприкінці свого ряду, і ту порожню. Та ось ліворуч він почув шелест і обернувся — у дверях стояв усміхнений Сократ,
Последние комментарии
7 часов 36 минут назад
7 часов 38 минут назад
13 часов 30 минут назад
17 часов 34 минут назад
18 часов 9 минут назад
1 день 14 часов назад