Повісті та оповідання [Марія Пригара] (fb2) читать постранично, страница - 3

порубають. Тобі, пішому, легше сховатися. Пусти стремено!

Сполотнів найменший.

Брати мої! Хоч одне милосердя майте до мене! Не хочете між коні взяти, самі ятаганами отут зарубайте. Краще зразу трупом лягти, ніж без хліба, без води в степу погибати. Тільки ж поховайте мене, не дайте хижому звірю на поталу...

Похнюпився середульший, а старший каже:

Не зведеться рука свою, рідну кров пролити... Що це ти надумав, брате! Не журись: як жив-здоров будеш, і сам до батька-матері прибудеш.

Та й погнав коня не оглядаючись. Ледве встиг пі- ший-пішаниця гукнути:

Браття! Хоч віття тернове рубайте, по шляху розкидайте! Може ж, я знатиму, де йти...

А що далі гукав, того брати вже не чули.

Мовчки їдуть вони степом, бояться й здумати про те, що вчинили. Бо відколи світ стоїть, не чувано такого, щоб козак козака в біді покинув, та ще й рідного брата!

А сонце пече навмируще. Сушить груди спрага: ні озерця ніде, ні струмочка.

Та що це? Замигтіли на обрії дерева, розлилася річка широким плесом. Колишуться пір’ясті гілки, мерехтять хвилі — підійди, подорожній, напийся досхочу, обмий побиті ноги!

Глянули втікачі й одвернулися. То не річка — то марево! Дмухнув вітер, усе розвіяв: і воду, й дерева.

Чи багато проїхали, чи мало — наче вітерцем подихнуло. Аж тут заіржав кінь під старшим братом, став хапати ніздрями той гарячий вітер. І сам звернув ліворуч, побіг чвалом до глибокої балки, що темніла вдалині.

Росте в балці чіпкий глід і колюча тернина, а на дні жовтіє пісок: певне, по весні біг потічок. Став старший брат ятаганом рити пісок — чи не дориється до води.

Та середульший не дивиться, не хоче йому помагати. Рубає тернове віття й розкидає в степу. А в самого серце щемить: що вже воно поможеться!

Старший рив-рив, дорився до води. Сяк-так коні напоїв, сам напився. Гука: «їдьмо, вже час!»

Зітхнув середульший, пішов до коня, похиливши голову.

А що, брате, будемо батькові-матері казати — чи признаємось? — пита понуро.

А те й будемо казати, що не в одного пана пробували, не разом і тікали! Як забігли уночі до брата — він слухати не схотів. Сказав: «Чого це я на видиму смерть піду?! Лучче отут, на чужині, буду щастя-долі шукати!»

Та хіба ж повірять?..

Як я казатиму — повірять. Аби ти не встрягав. Батькові-матері не сто год жити. Повмирають — будемо батьківщину не на трьох — на двох паювати. Отож мовчи! Чуєш? Слово бовкнеш — голову зрубаю!

І поклав руку на кривий турецький ятаган.

Нічого не сказав середульший, сів на коня. З тим і поїхали.

А вже степ веселіший стає. Засріблився полином, ковилою-тирсою вкрився, оперезався неширокими річками.

Веселіше й коні побігли, бо наче холодком потягло. Тільки середульший брат поспішати не хоче. Раз по раз зупиняє коня: де побачить якого кущика, рубає віття, розкидає по шляху.

Не стало кущів, жупан на собі геть пошматував, розкидав по землі зелені й жовті клапті.

Аж засміявся старший:

Либонь, ти, брате, розуму одбіг, що без жалю дорогу одіж шматуєш.— І обсмикнув на собі шитий золотом турецький жупан.— Приїдеш додому, не буде в чому й на вулицю піти погуляти.

А піший-пішаниця далеко в степу бреде. Усе йому ввижається, що змилосердились брати, стали ген-ген на горбі, його виглядають.

Хапається, сердега, біжить, ось-ось братів доганяє. Підбігає — нема нікого. Тільки бабак витріщає на горбочку круглі оченята та шумить ковила.

І знову диба пішаниця, насилу ступає закривавленими ногами. А в голові одна думка: «Ой брати мої, брати рідні! Невже ж ви мене в такім горі відцуралися?»

І раптом наступив босою ногою на колючу тернову гілку. Аж скрикнув з болю. Глянув — на землі сліди копит видко й віття розкидано — почорніле, припале пилом.

Ухопив гілку, сам собі не вірить.

Ні, не забули! Згадали за мене! Бач, і признаку на шляху покинули. То вони, певне, через те й уперед поїхали, щоб я знав, куди йти. І вже звеселів, бідолаха, надія йому в серце вступила.

«Може ж, врятуюся,— думає,— може, ще й побачу батька з матір’ю. А братам повік лихого слова не скажу, шануватиму їх, поки й житиму».

Шкутильга, хитаючись, усміхається до розкиданих гілок, мов дитина.

Сяк-так доплентався до балки, сповз униз.

Це ж тут мої брати спочивали. Мабуть, і коні напували — он яку ковбаню в піску вирито. Господи! Може ж, тут ще й вода лишилася!

Підповз до піску, рив, рив — нема нічого. Усю воду сонце випило. Якби ж яму хоч гіллям зверху прикидали...

Звалився козак лицем у пісок, зомлів од спраги.

Де не взявся степовий орел, закружляв над балкою. Хилить голову набік, спускається нижче й нижче — зачув здобич.

Аж вітром од його крил у балці війнуло.

--">

Пожертвовать