Зустрiч з тайфуном [Микола Олександрович Дашкієв] (fb2) читать постранично, страница - 7

це тiльки легесенький вiтрець, але з кожною хвилиною вiн буде посилюватися, доки не перетвориться на руїнницький ураган... Так ось: досить у певному мiсцi i в певну годину зiрвати потужну ядерну бомбу - i тайфун загине в зародку. Японiя ядерних бомб не має, тому...

Академiк провiв рукою над розкладеними знiмками, сказав неголосно:

- Ось що чекає Японiю завтра на свiтанку, якщо ми не зiрвемо бомбу в критичнiй точцi сьогоднi, о сьомiй п'ятнадцять... - старий зняв з руки годинник, поклав перед Колего. - Знай, це буде перша спроба людини керувати погодою.

На годиннику - 5.32. Болiсно наморщивши лоба, пiдлiток стежить очима за пульсуючим рухом секундної стрiлки i розпачливо зважує, що вiн має робити. Вiн хоче вiрити, що все, сказане старим, - правда, але з думки не сходить i англiйська книжка з атомним вибухом на обкладинцi, i пiдслуханi уривки розмови про "провокацiю". А що, коли його просто обдурюють, щоб виманити карту?

- Ну, скажи, - терпляче доводить старий. - Коли б йшлося про воєнну провокацiю, то чи не все одно, де зiрвати бомбу?

- Атомнi вибухи забороненi! - Коля раптом згадав про це i пiдхопився. Атомнi вибухи забороненi, щоб не отруювати атмосферу! Навiщо ви мене обдурюєте? Навiщо?

Академiк i полковник перезирнулися. Полковник моргнув, похитав головою: хороший хлопчисько! Усмiхнувся й старий.

- Хлопчику любий, ми це дуже добре знаємо. Наша бомба - з антиречовини. Радiоактивної хмари не буде.

Коля сiв, обхопив голову руками. Вiдчинилися дверi, до рубки зайшов лейтенант.

- Товаришу полковник, базу викликано. Бiля апарата - Вася Лисичкiн.

Почувши це прiзвище, Коля стрепенувся, здивовано глянув на академiка, потiм на полковника. Той пiдiйшов до нього, простягнув руку:

- Молодець, хлопче! Хоч i завдав ти нам клопоту, але - будь такий завжди! А тепер iди та побалакай з своїм Васею.

Коля пiдхопився з мiсця. Помчав до дверей.

I ось вiн уже стоїть перед радiостанцiєю в апаратнiй дирижабля i слухає голос приятеля:

- Колю, Колю, ти мене чуєш? Це я, Васько Лисичкiн... Вiддай карту, чуєш? Це наш дирижабль, радянський... Я говорю з застави. Ти мене чуєш, Колю?

Лейтенант кивнув з усмiшкою: вiдповiдай, мовляв!

- Чую, Васько, чую! Вiддам. Тепер вiддам.

- А де ти, Колю?

- Я... я... - хлопець безпорадно озирнувся. Лейтенант намалював у повiтрi квадрат. - Я - в квадратi...

- ...сiмнадцять-двадцять, - неголосно пiдказує лейтенант. - Над Тихим океаном.

- Та невже?! Ой, як чудесно! Ну, Колю, бувай! Бажаю успiху!

- Дякую!

?

Ось i розвiялися примари, якi пiвдоби тримали Колю Рибакова в станi граничного напруження i замалим не коштували йому життя. Хлопцевi тепер соромно за себе, страшенно соромно; смiливо пройшовши хай навiть уявнi, та все ж грiзнi випробування, вiн зараз мало не плаче. I Федя - отой аж нiяк не страшний, а, навпаки, дуже лагiдний i симпатичний бородань - турботливо доводить хлопцевi, що готовнiсть здiйснити подвиг - майже те саме, що i його здiйснення насправдi, i що коли б вiн був на мiсцi Колi, то обов'язково дiяв би так само... якби вистачило хоробростi, звiсно.

Хлопець поступово заспокоювався. А втiм, нi: один неспокiй витiснює iнший. Наближаються знаменнi 7.15.

Хвилюються всi - Коля це бачить. Японець раз у раз витирає пiт з чола, академiк смалить цигарку за цигаркою, у полковника на щоках випнулися крутi жовна. Ось вiн пiдiйшов до пульта управлiння, натиснув на якусь кнопку.

- Увага! - пролунав металевий голос автомата. - До пуску - тридцять секунд... Двадцять дев'ять... Двадцять вiсiм...

Коля кинувся до вiкна. Угорi - тьмяно-фiалкове небо, а пiд дирижаблем суцiльна ковдра слiпучо-бiлих хмар. Десь глибоко-глибоко пiд ними залягла просторiнь ще спокiйного океану. "Критична точка"!..

- Двi... одна... Нуль!

Дирижабль легенько гойднувся, рвонувся вперед i вгору. Пiд ним промайнула - i зразу лишилась далеко позаду - темна цятка, над якою розпустилася бiла квiтка парашута. Зникла серед хмар.

Збiгло ще кiлька напружених хвилин очiкування. I ось увiмкнувся автомат:

- Увага - вибух!

Ту ж мить яскраво-червоним сяйвом спалахнули хмари пiд дирижаблем, заворушилися грiзно, пнучись угору й угору. А там, над далекою вже нинi "критичною точкою", повiльно здiймався криваво-чорний "атомний гриб". Та тiльки цей "гриб" нiс не смерть i не руїни, а порятунок людям.

?

Наступного дня всi газети галасували про першу перемогу над тайфуном, порiвнюючи цю подiю до запуску першого радянського штучного супутника. Радянськi та японськi геофiзики, якi розробили i здiйснили операцiю "Тайфун" враз стали знаменитими.

Не уникнув слави й Коля Рибаков: коли радянський дирижабль, повертаючись з операцiї, прилетiв до Нагасакi, де мiстився координацiйний центр геофiзичного товариства, на хлопця, як i на iнших членiв екiпажу, напосiли газетярi та фотокореспонденти. Давати iнтерв'ю хлопець вiдмовився наодрiз i зберiг iнкогнiто. Але на численних фотознiмках, якi обiйшли газети та журнали всiх країн, вiн усмiхався дуже щасливо.