свого під'їзду.
Невдовзі усі розійшлись. А я ще години дві сидів на майданчику, ніби сподівався, що Гриня повернеться. Адже я навмисно сказав йому не “прощавай”, а “до побачення”!
Та даремно. Він не повертався!
Я й незчувся, як до мене підійшов Зіновій Всеволодович.
— Що, знов розмірковуєш, куди б його об'явочку приліпити?! — пожартував він і хотів був засміятися своєму жартові, але запримітив вираз мого обличчя й замовк. Мабуть, зрозумів: мені зараз не до жартів! Кербуд іще з хвильку потоптався на місці, ніби підшукував, що б його таке сказати доречне, та зрештою махнув рукою і мовчки подибав геть.
На восьмий поверх я піднімався пішки і дорогою заспокоював себе:
— Це нічого. Це так, тимчасово. Воно пройде…
Але насправді я чудово знав, що воно вже ніколи не пройде, що воно засіло в мені назавжди, і від сьогоднішнього дня щоразу, коли надворі вітер обриватиме листя, а холодний дощ колотиме землю, я буду уважно прислухатись: а може, знову хтось, кому страшенно потрібні тепло і ласка, постукає до мене у вікно?!
Последние комментарии
9 часов 29 минут назад
9 часов 43 минут назад
10 часов 51 минут назад
22 часов 9 минут назад
22 часов 27 минут назад
22 часов 51 минут назад