Вождь справедливих [Ришард Лісковацький] (fb2) читать постранично, страница - 3

розплющив їх, почувши трохи іронічний Богданів голос:

— Встань, Казику. Ти не покалічився? Вставай-бо, не вбив же я тебе!

Казик незграбно підводився з підлоги й мовчав, ніби його зурочили. Побачивши Адама, він нервово замахав руками, мовби відганяв рій злих бджіл, і несамовито закричав:

— Геть од мене, згинь, сатано! І взагалі — чхати я на вас усіх хотів!

Кинувшись у відчинені двері, він швидко простукотів підошвама по драбині, і тільки його й бачили.

— Що з ним таке, що тут діється? — Богдан рушив до драбини, певне, хотів перевірити, чи ошалілий Казик не зачепився за якийсь із виламаних щаблів. — Я ж не хотів збивати його з ніг!

— Злазьмо й ми, — сказав Адам. — Я все тобі поясню, тільки не тут.

Богдан здвигнув плечима.

— Спершу ти просиш прийти на горище, та не встигаю я сюди видертись, як чую прекрасну пропозицію: злазь-но вниз. Я бачу, що не лише Казик головою вдарився.

Вони хутко минули довгий коридор, намагаючись ступати якомога тихіше, коли проходили повз двері кімнати, в якій мешкав сторож. Та однаково не вбереглися. Де й узялася над їхніми головами велика мітла, а проповідь вони почули таку, що хоч вуха затуляй. Почався крос на найвищому рівні, перемогу в якому незаперечно здобув Адам. Він перший вихопився на вулицю і, озирнувшись, побачив захеканого Богдана, що біг з останніх сил, прагнучи відірватись від переслідувача. Мітла заважала сторожеві, і він відстав, далі вже не гнався. Зупинившись у воротах, він насварився на хлопців кулаком і, певне, на прощання послав би ще й круте слівце, якби не зайшовся надсадним кашлем.

— Чуєш? — вражено мовив Адам.

— Що?

— Кашляє…

— Йому добре кашляти… оперіщив мене мітлою по спині, наче добрим дрючком.

— Той тип на горищі кашляв точнісінько так.

— Що ти верзеш?! — Богдан підозріливо подивився на Адама.

Від хвилювання Адам став затинатись, плутати слова. Хотів розповісти про все дуже швидко, і вийшла з того така мішанка, що Богдан тільки зітхнув і стурбовано поклав руку на лоб товариша.

— Кепські в тебе справи… голова дуже гаряча. Або запалення мозку, або ще гірше. Відвести тебе додому, чи сам даси собі раду?

Але вони ще трохи постояли біля під’їзду, в якому й досі, мов грізний вартовий, стовбичив сторож, спершись на свою мітлу і кашляючи. Чекали на хлопців, що запізнилися. Треба ж було попередити їх про небезпеку, яка чигала у воротах. Правда, Богдан підсміювався з цієї таємничої історії, яка розігралася на горищі, але був згоден з Адамом: так, треба ще трохи тут почекати, бо доведеться тоді Ягеллу чи Ластатому теж бити рекорди з бігу, змагаючись з агресивним сторожем.

Дощ уже перестав, розірвані хмари відпливали на захід, величезні калюжі заблищали на сонці. Червневе небо помалу вертало собі свій гарний блакитний колір.

Проте ніякі чари природи не могли привабити Адама. Настрій у нього був як у приреченого до страти. Дійшло навіть до того, що він почав кепкувати сам із себе. Дивлячись спідлоба на усміхненого Богдана, він думав: «Мабуть, чорний кіт мені сьогодні дорогу перебіг. Зібратися не пощастило, пошився я в дурні з цією дитячою пригодою на горищі. Навіть Казик сміється з мене. А до всього — ще й оця втеча від сторожа… просто-таки лихо за лихом».

За кілька хвилин з’явився Ягелло. Богдан побачив його здалеку й замахав рукою.

— Ви не на горищі? — здивувався Ягелло і, схоже було, навіть не збирався пояснювати, чого спізнився.

Адам різко нагадав йому про це.

— То я мав іти в таку зливу? Адже це був справжній потоп… Ласкаво прошу, шановне товариство, хто, крім вас, прийшов на збори о призначеній годині?

— Казик…— вирвалося в Адама, і він одразу пожалкував про це, бо Ягелло спитав:

— А де ж він?

Богдан не минув нагоди з неприхованим задоволенням розповісти про Казикову втечу з горища, про кашель, який так сподобався Адамові, про прикрощі з мітлою. Проте Ягелло розчарував Богдана, не побачивши в цьому нічого дотепного. Він зосереджено вислухав цей трохи дивний звіт, зморщивши лоба від надміру глибоких думок.

— Що він шукав на горищі? — спитав він у Адама.

Адам намагався вдавати байдужого. Недбало знизав плечима.

— Може, ключ загубив?..

— Ключ? — Ягелло зневажливо скривив губи. — Це було б надто просто. І чому саме ключ?

Нарешті в дискусію втрутився Богдан. Він заявив, що все це навіває на нього нудьгу, що Ягелло напевне шукає тему для нового оповідання і тому вдає, ніби зацікавився цією безглуздою історією; що навіть Казик Врубель, якого ідеалом не назвеш, цього разу, втікаючи з горища, виявився наймудрішим з-поміж них.

Щиро кажучи, Богдан мав рацію. Принаймні щодо Ягелла. Всі собаки гавкали, що Ягелло пише якийсь великий детективний твір. Кілька десятків сторінок він уже, здається, написав. На кожній сторінці знаходить смерть щонайменше один бандит. Міліція в романі Ягелла діє напрочуд справно, і автор просто не встигає постачати нових злочинців. Тільки-но вигадає якогось — і вже його міліція