Мартів хліб [Яан Кросс] (fb2) читать постранично, страница - 2

сухожилля — шморг! Саме в цю мить рипучими сходами спускається згори зі свого житла майстер Иоган. Гострі довгі носаки його черевиків збивають куряву, і половину її ловить своїми фалдами коротка чорна пелерина. Майстер гучно чхає. Апчхи! Апчхи! Апчхи! І учень Март квапливо каже йому:

— Доброго ранку, майстре!

Той сопе, хоч бачить, що хлопець старанно працює: засушені жаб’ячі лапки так і мелькають — враз опиняються на мотузці. Це надійні ліки від двадцяти семи недуг, а тому вельми дорогий і прибутковий медикамент.

Майстер Йоган чіпляє на великого носа із синьо-червоними прожилками колеса окулярів у чорній оправі завтовшки з гусінь і розгортає аптекарський меморіал у важкій шкіряній палітурі:

— Гм… Марте, сьогодні нам треба змішати три порції шавлієвої мазі. Щоб у нас до настання осінніх дощів був запас ліків од ревматизму. Окрім цього, необхідно зварити шістдесят кварт кларету^[3]. Для шинку гільдійських панів на поминки небіжчиків. А кларету треба ж трохи настоятись. І ще нам — а-а-а-пчхи! — нам слід стерти в порошок дванадцять унцій^[4] рубінів — для еліксиру від недокрів’я. Затям, що це особливо відповідально.

Ще б пак, Марту відомо, якої ретельності потребує ця робота. Відомо й те, що, коли майстер каже: «Нам треба зробити те й се», це означає, що виконуватиме, певна річ, Март. А майстер або стоїть поряд і, повчаючи, бурчить та сопе, або зовсім іде кудись — поглянути, чи прибули у гавань іноземні кораблі, що за ліки, прянощі та дивовижні речі вони привезли. Або вирушає до хворих — таких поважних, що їхні домочадці не можуть приходити по замовлені ліки, але й не настільки вельможних, щоб із собою брати Марта — помічника, підручного, попихача, який латиною зветься famulus. Він конче потрібен майстрові, коли той жадає справити враження і своєю персоною, і неабияким умінням. У помешканнях таких хворих Март необхідний майстрові головне для того, щоб коло ліжка недужого перемовлятися по-латині. І все заради того ж глибокого враження.

«Martine, da mihi arcam meam!» або «Martine, infunde urinam consulis in ampullam congiariam!» — вельми вагомі вислови, за таємничість яких хворі ладні платити значно більше красивеньких срібних шилінгів — у порівнянні з тим, що вони погодилися б дати, якби майстер просто сказав: «Марте, подай-но мою скриньку!» або «Марте, перелий бургомістреву сечу в триквартову^[5] колбу!»

А щодо подрібнення рубінів, то важливість цієї роботи Март усвідомив хтозна-коли. Взагалі, тут і думати нічого. Адже однісінький лот^[6] цих чудернацьких криваво-червоних і кровотворних самоцвітів найдешевшого гатунку коштує двадцять ризьких марок сріблом — стільки ж, як четверо вгодованих биків!

— Змішаємо і цю шавлієву мазь, — каже Март, — і приготуємо кларет, і потовчемо рубіни. А зараз хай майстер дозволить мені швиденько нанизати ще триста жаб’ячих лапок. Треба це діло довести до пуття.

— Мнямнямням, — мнямкає майстер Йоган, — а скільки вже на мотузці?

— Триста.

— Мнямням. Давай хутчіш.

І Март нанизує жаб’ячі лапки — хап-шморг! хап-шморг! І майстер записує страшенно скрипучим гусячим пером до аптекарського меморіалу: «Anno Domini MCDCLI. Sept. XXI DC pediculi ranularum», що означає: «Божого року 1441, 21 вересня. Шістсот жаб’ячих лапок».

Невпокійлива вереснева бджола, яку принадили до аптеки всілякі дивовижні пахощі й мальовані гірлянди квітів на стелі, облітала їх і тепер невдоволено дзижчить над полицею, де горщики з ганусом та корицею, цукатами й імбиром, усе припадає до щільних кришок.

Цієї миті перед аптекою хтось квапливо прочовгав — ніби в людини не було часу як слід узутися. Та ось кроки вже на сходах, і дзвіночок обзивається срібноголосо — дзінь-дзень — добрий день!

І захеканий клієнт увалюється в аптеку.

Майстер Иоган одразу ж упізнає прибулого, як і Март. Бо навіть у такому неймовірно великому місті, як Таллін, де приблизно сім тисяч мешканців, радникових слуг знають у лице скрізь, не кажучи про аптеку, котра до того ж служить ще й лікарнею. Бо справжнього лікаря в цьому неймовірно великому місті божого 1441 року ще немає. Тож майстер Йоган запитує:

— Ну-ну-ну-ну що? Чим це Юрген такий стривожений, що аж засапався? Чи не скоїлося чого з радником Калле?

— Суща правда — саме з ним! — зітхає Юрген. На його тюленячому виду застиг переляк. — Ще з учорашнього вечора мучиться. У радника болить живіт, судомить крижі. Все тіло ниє. І що найжахливіше — жовч ударила йому в голову! Атож, так і є, бо все гарикає, бурчить, сипле прокляття і, лежачи в ліжку, жбурляє усе, що трапиться під руку, — миски і пивні кухлі, бревіари^[7] й свічники — домочадцям у голову. Звісно ж, не господині й панночці, а мені, покоївкам, двірникові…

— А ми ж тут до чого? — цікавиться майстер Йоган, удаючи недотепу. Принаймні Мартові давно все ясно. Певне ж, і майстрові, але той чомусь вдає, що не зрозумів чи не розчув.

— Ви? — скрикує Юрген