Зборівську, ч. 6, на Жовківському передмісті, що було за 10 хвилин ходу від станції Підзамче або церкви св. П'ятниці. Я йшов впевнено, почуваючи себе вже напіввійськовим. Прийшов до хати, постукав у двері і увійшов до кухні.. Батько мій щось робив чи майстрував і був дуже здивований моїм приходом. Я сказав, що прийшов попрощатися, бо йду до війська. Батько аж остовпів від здивування. «А то чого, — каже, — пощо?". Від цих слів я теж остовпів. «Тату, — кажу, — та ви мені все життя прищеплювали любов до війська, ви самі колишній військовик, і тут таке питаєте. Дуже мені дивно, а я таки йду, бо зголосився і треба». Не знаю, чи випив я що-небудь, чи ні, але довго не сидів, і після того, як попрощався, знову твердим кроком попрямував до місця нашого розташування на Кульпаркові. В голові — єдина думка: щоб тільки вони там були, щоб не поїхали без мене.
Правду кажучи, на Кульпаркові я був вперше. Живучи у Львові, я туди ніколи не заходив і цього будинку не бачив. Зрештою, я не мав причини там бувати, бо там мешкали вар'яти. Крім того, Кульпарків не входив до моїх звичайних маршрутів, коли я йшов до міста, або до школи, або до бібліотеки, або попросту, щоб подивитися, що нового на професійних виставках, які мене цікавили.
Коли я повернувся, то мій товариш Артем всюди ходив зі мною, бо це був його перший побут у Львові. Я взявся змальовувати будинок санаторію, бо він виглядав дуже велично, вирішивши робити це щоразу в тих місцях, де ми будемо. Це для того, щоб зберегти «для майбутньої історії» наш побут.
Тепер навіть не знаю, що сталося з тим малюнком. На ньому закінчились наші далекосяжні пляни і мрії. Кожен з нас мав якісь харчі на дорогу, тому першою справою була перекуска, а потім — перекур. Я в цей час вже «курив», тобто покурював. Почав, коли працював у Маслосоюзі в Старому Самборі. Щоб на хвилину відпочити від праці, але щоб не виглядало, що ми нічого не робимо, перекурювали спочатку по півцигарки, якою мене частував бухгалтер Кость Сольчаник. Так було тоді, а тепер я сам розпоряджався своїми цигарками і курив «цілу» з іншими.
Очевидно і Артем почав вже покурювати задля товариства. Ну а Ґеник вже був «старий» курець. Чи нам дали щось їсти і пити — не пригадую. Переписуючи ці спогади через великий проміжок часу, відчуваю, що багато дрібниць стерлося з пам'яті.
Не довелося нам ночувати в колишньому будинку для вар'ятів і вночі під охороною німецьких вояків нас вишикували в колону і вивели на товарний вокзал. Казали (чомусь завжди хтось з хлопців є більше поінформований від інших), що це тому, щоб польська боївка не зробила на нас якогось нападу і не закидала нас ґранатами. Знаю, що йшли ми попри тротуар вулицею Кульпарківською вгору. Було темно, але ми почували себе як військо. Перед колоною, з боків та позаду крокували німецькі вояки з крісами і це виглядало так, неначе вони вели нас як полонених. Нас привели до товарної станції і посадили в товарні вагони, мабуть по 40 хлопців у вагон, а німці сторожували, поки не розвиднілось. Зранку ми почали приглядатися до наших вартових. Це були есеси зі зброї СС, а між ними старшини з трьома зірками на петлицях. Вони виглядали немов ляльки — високі, стрункі, в гарних одностроях. А серед них один був найгарніший. Не знаю, хто про що думав, але мені хотілося, щоб я виглядав так, як він. Він був командиром нашого транспорту і згодом став сотенним нашої п'ятої сотні. Порівняно з офіцерами інших армій, яких я бачив особисто або знав зі світлин, то крім австрійської армії (в ній також УСС) ніхто не дорівнював німецькій. Польські офіцери ще… ще… Російські офіцери — ще нічого. Чеські, словацькі — далеко до цього. Французькі — не надзвичайні. Англійські — придушені своїми круглими шапками і шпіцрутою під пахою. Ну а совєтські — босячня на каноненфуттер[3].
Мабуть нам давали якісь харчі. Це звичайно були кава, хліб та ковбаса. Чи було щось гарячого «хлепнути» — не пригадую. Німці були в першому та останньому вагонах як наша охорона і як тільки поїзд зупинявся на станції або в полі, вони зразу зістрибували і проходили вздовж поїзда на випадок, якби якісь партизани чи хтось інший захотів на нас напасти. Розташувавшись в поїзді з Ґенком, Артемом та Степаном Скипакевичем на соломі в куточку, я звернув увагу на один напис, зроблений крейдою на стіні вагону російською мовою:
Не скоро, не скоро, моя дорогая,
не скоро увидишь меня.
Русские военопленные
Я сказав: «Бачиш, Ґенку, яку долю ворожиться нам». Ми довго над цим не задумувалися, але цей напис «забив цвяшок» підсвідомо у наші душі. Це мабуть везли російських полонених до Німеччини на працю і багато з них не повернулося. Ми не були в такій ситуації, як вони, але це віщування неприємно відбилося на нашому гуморі. Очевидно, після перекуски та перекуру наш настрій покращився, але слова ці назавжди закарбувалися в моїй пам'яті.
Ми їхали від ранку, перепускаючи інші поїзди, і щойно коло
Последние комментарии
13 часов 52 минут назад
14 часов 27 минут назад
15 часов 20 минут назад
15 часов 25 минут назад
15 часов 36 минут назад
15 часов 49 минут назад