Блакитнi вежi Яновського [Олесь Терентійович Гончар] (fb2) читать постранично, страница - 5

органiчно зливалося з прекрасним «чуттям єдиної родини». Iдейна спiльнiсть, сила свiтогляду рiднить Яновського з Шолоховим, Фадєєвим, Всеволодом Вишневським (з останнiм письменника в'язала й мiцна особиста дружба), iндивiдуальну ж несхожiсть, творчу самобутнiсть Яновському, як i будь-якому iншому митцевi, надає яскрава нацiональна поетика, колоритнiсть характерiв, неповторних у своїй психологiчнiй структурi, тi соковитi барви, зображувальнi засоби, стильовi вiдтiнки, завдяки яким вiн творив свої книги, пройнятi свiтосприйняттям самого народу.

У лiтературу соцiалiстичного реалiзму Яновський прийшов зi своїм оригiнальним почерком, незвичною творчою манерою, принiс свою тональнiсть, свої ритми i барви, i на цьому прикладi можна бачити, наскiльки фальшивими є розмови буржуазних «знавцiв» про процеси, що нiби нiвелюють нашi лiтератури, про безликiсть, нiби властиву радянським митцям.

Поряд з життєвою новизною звичаї народнi, пiснi, iсторiя – все було дороге Яновському, синiвським поглядом вдивлявся вiн у минуле i майбутнє рiдної землi, iстинний захват вiдчував перед художнiми надбаннями, що вiками створювались народним генiєм. А це вiддячується, бо для того, щоб так почути музику народного слова, щоб з таким епiчним розмахом змалювати могутнi народнi характери, образи героїв комунiстичної доби, щоб таку творити натхненну сагу українських степiв, треба було найперше бути небайдужим, треба було вмiти любити!

Яновський вражає читача красою стилю, вiн писав ощадне, свято, густо. Художнiй густопис Яновського – це наслiдок творчої самодисциплiни, це школа працi на рiдкiсть суворої, майже аскетичної, це приклад високої вимогливостi майстра до себе.

Iнодi Яновського зображували художником рафiнованим, далеким вiд життя, кабiнетним алхiмiком слова, але це не так. У кабiнетi письменника на видному мiсцi стояв кимось подарований улюблений його фрегат пiд вiтрилами, вiн, очевидно, нагадував письменниковi роки юностi поруч чорноморських берегiв, де Яновський разом з Олександром Довженком стояв бiля самих витокiв зародження українського кiно. Вiтер мандрiв завжди приваблював Яновського, крилато вривався в його поезiю i прозу, однак хвороби змалку жорстоко переслiдували письменника, не раз вкладали його на операцiйний стiл, i свої страждання вiн переносив з тiєю ж самою рiдкiсною мужнiстю, як i оспiванi ним герої.

Народне життя – це було те джерело, яке для Яновського нiколи не пересихало, до якого вiн щоразу припадав спрагло, благоговiйно, душа його прагнула бути там, де вирувало життя. Зовсiм недавно виявлено вже, власне, забутий факт: коли в 1931 роцi театр «Березiль» вирiшив пiдготувати виставу на честь колективу харкiвського Тракторобуду (спектакль називався «Народження гiганта»), то тексти для нього написали Юрiй Яновський i Мирослав Iрчан, i були це, здається, чи не першi спроби в українськiй лiтературi написати про сучасний робiтничий клас.

Яновський був надзвичайно чутливий до звершень народних, близько приймав усе, чим жила країна. В роки вiйни, незважаючи на тяжку недугу, письменник не раз виривався з кореспондентським квитком на фронт, в дiючу армiю, де в окопах намагався осягнути солдатську душу, проймаючись глибинним почуттям радянського патрiота. З палким темпераментом публiциста висловив Яновський це почуття у творах передвоєнних, коли з Ярославом Галаном представляв українську пресу на Нюрнберзькому процесi, де народи чинили правосуддя над фашистськими злочинцями. «Листи з Нюрнберга», що вийшли тодi з-пiд пера Яновського, дихають гнiвом, пристрасним звинуваченням фашизму, вони зiгрiтi любов'ю до своєї Радянської Батькiвщини i гордiстю за неї.

Нiколи справленiй художник не задовольниться уже досягнутим, дух творчостi не дозволить йому жити застiйне, переспiвуючи самого себе, i Яновський, будучи саме таким художником, полюбляв вiдповiдати кореспондентам серйозним жартом:

– Найкраща книга – та, котра ще не написана…

Все життя Яновський був у пошуках, у розвитку, романтично пiднесений свiт юнацьких образiв поступово змiнювався письмом реалiстично суворим, поглибленням психологiзму, зростаючою увагою до подробиць життя, як це видно в романi «Мир», що розповiдає про перiод вiдбудови, про важкi повоєннi буднi нашого народу,– i хай не завжди художнiй експеримент письменника завершився повною удачею, проте й прикрi прорахунки не могли пригасити в ньому невтолимої спраги нових вiдкриттiв.

Ну, а яким же вiн був у життi? Високим, сивим, стриманим… Паустовський якось сказав про нього:

«Найблагороднiший з благородних, найвiдданiший син народу»,– i це сказано точно.

Якщо ви, розмовляючи з тими, хто протягом багатьох рокiв знав Яновського, спитаєте про характернi риси, притаманнi йому, вам одностайно вiдкажуть: чеснiсть, поряднiсть, внутрiшня мужнiсть, моральна чистота, iнтелiгентнiсть – ось що було провiдним у характерi його особистостi.

Людина високої культури, майстер, що полюбляв ювелiрну працю над словом, вiн мрiяв зовсiм не про те, щоб зачинитися в баштi зi слонової кiстки, в