Ментальність орди [Євген Пилипович Гуцало] (fb2) читать постранично, страница - 6

дипломатичний і політичний представник династії Габсбургів у Московії, в 1549 році надрукував книгу «Записки про московитські справи», заживши, дякуючи цій праці, всесвітньої слави. Це книга об'єктивних вражень, її вивчали — й вивчають по нинішній день. Книга справді дуже повчальна і, на диво, актуальна, тут багато що можна цитувати на злобу нинішнього дня. Наведу хоча б дві цитати у плані розвитку порушеної теми. Перша — про російський народ: «Невідомо, чи народ за своєю загрубілістю потребує собі в государі тирана, чи від тиранії государя сам народ стає таким бездушним і жорстоким».

Друга — про Василя III Івановича, великого князя московського, який завершив об'єднання Русі довкола Москви: «…хоча після смерті Олександра, короля польського, у Василя не було ніякого приводу до війни з Сигизмундом, королем польським і великим князем литовським, усе ж він знайшов випадок для війни, бачачи, що король схильний більше до миру, ніж до війни, і що литовці теж ненавидять війну». Можна було б наводити безліч інших подібних суджень спостережливих іноземців, які начебто в такий спосіб уже тоді провіщали, скажімо, агресії царя Петра І, чи агресії сталінського часу — на Монголію, на Фінляндію, на країни Прибалтики. В цьому ж ряду прагнення виходу до «теплих морів» — хай то майже століття тому похід на Індію, хай то зовсім недавній «наїзд» на Афганістан… До речі, француз Де ла Невіль ось як змальовував майбутнього реформатора Росії Петра І: «…йому тільки 20 років, голова в нього постійно труситься. Улюблена його забава полягає в нацьковуванні своїх улюбленців один на одного, і досить часто один убиває другого з бажання запобігти царської ласки. Любить він також дзвонити у великий дзвін, але найголовніша пристрасть його — любуватися пожежами, які досить часто трапляються в Москві. Московитяни не завдають собі клопоту гасити їх, поки вогонь знищить 400 чи 500 будинків. Правда, що й збитків тут буває переважно небагато, тому що будинки московитян не кращі за свинарники у Франції чи в Німеччині… Пожежі найчастіше трапляються від п'янства і необережного поводження з вогнем…»

Саме про таку свою батьківщину з болем говорив російський поет: «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ, и вы, мундиры голубые…» Хоч би й що казали, проте ленінщина — це не жидомасони, а ті ж самі «добры молодцы», ті ж самі, оперті на філософію марксизму, у загальнодержавних масштабах російсько-злодійські «удаль, отвага, молодечество и разгулье». Інші народи на так званому нашому «євроазіатському просторі» колонізовано не просто російською військовою силою, а ще й віддано на освоєння, на перетравлення, на нову модифікацію саме російським національним характером, саме оцими розбійно-злодійськими «удалью, отвагою, молодечеством и разгульем», а ще ж і тим способом господарювання, яке гірше всякої безгосподарності, а ще ж і тим здирницьким чиновницько-держимордним ладом, який мало чим відрізняється від казармено-тюремного. Тепер от маємо жириновщину. А що після жириновщини? Чи ленінщина-жириновщина фатально неминучі, безсмертні, бо закодовані в національному характері в самій вдачі народній, бо, власне, це є буслаєвщина — від Васьки Буслаєва — на часи минущі, йдучі й грядущі?

Знову повернімося до билини про Ваську Буслаєва. Ось як Амелфа Тимофіївна благословляла своє чадо в Єрусалим:

У тій одісеї до «чужих палестин» на морі Каспійському, на острові Куминському, на горі Сорочинській Васька Буслаєв побачив порожню людську голову, знічев'я — гуляє ж душа! — копнув її з дороги ногою. Обізвалася голова ображено. Колись це також був «молодец… не хуже тебя». Й провістила голова: тут колись лежатиме й голова Буслаєва. Той розсердився: «Али, голова, в тебе враг говорит, или нечистый дух». А ще ж він разом зі своєю дружиною забавлявся на горі Сорочинській — стрибали не вздовж «каменя спотикання», а впоперек, хоч на камені було написано застереження для всіх, щоб не стрибали впоперек, а тільки вздовж.

Здавалося б, очистили свої душі в Єрусалимі, скупалися в «Єрдані», по дорозі «во Россиюшку» знову опиняються на тій горі Сорочинській, де мертва голова-провісниця, де отой камінь.

Виявляється, мудра була та чужа голова-провісниця на Сорочинській горі, послухатися б її — і горя б не знав Васька Буслаєв. Якби скочив уздовж каменя, а не впоперек каменя. Але хіба скочиш навіть за мудрою порадою уздовж: --">

Пожертвовать