Брехня і правда про Велику Вітчизняну [Юрій Соболєв] (fb2) читать постранично, страница - 4

полон 9147 німецьких солдатів і офіцерів (у 415 разів менше, ніж радянських військовополонених!). Німецькі, румунські й угорські втрати в живій силі (вбиті, пропалі безвісти, поранені, захворілі) за 1941 р. становили 918 тис. осіб — більшість із них припадало на кінець 1941 р. (у п’ять разів менше, ніж озвучив у своїй доповіді т. Сталін).

Таким чином, перші місяці війни на Східному фронті призвели до розгрому Червоної армії і майже повного краху створеної більшовиками політичної й економічної системи. Як показують цифри людських втрат, покинутої військової техніки і захоплених ворогом величезних територій, масштаби цієї катастрофи безпрецедентні й цілком розвіюють міфи про мудрість радянського партійного керівництва, високий професіоналізм офіцерського корпусу Червоної армії, мужність і стійкість радянських солдатів і, головне, відданість і любов до Батьківщини простих радянських людей. Армія практично розсипалася після перших потужних ударів німецьких частин. Вище партійне і військове керівництво розгубилося й показало свою повну некомпетентність, офіцерський корпус виявився не готовим до серйозних боїв і в переважній більшості, покинувши свої частини й бойову техніку, тікав з поля бою або здавався німцям. Покинуті офіцерами, деморалізовані радянські солдати здавалися нацистам або переховувалися.

Прямим підтвердженням змальованої похмурої картини є укази Сталіна, видані ним у перші тижні війни відразу після того, як він оговтався після шоку від жахливої катастрофи. Вже 27 червня 1941 р. було підписано указ про створення в армійських частинах горезвісних загороджувальних загонів (ЗЗ). На додачу до наявних особливих загонів НКВС, ЗЗ проіснували в Червоній армії до осені 1944 року. Загороджувальні загони, що були в кожній стрілецькій дивізії, розташовувалися за регулярними частинами й затримували або розстрілювали на місці воїнів, які втікали з передової. У жовтні 1941 р. перший заступник начальника управління особливих відділів НКВС Соломон Мільштейн доповідав міністрові НКВС Лаврентію Берії: «…з початку війни по 10 жовтня 1941 р. особливими відділами НКВС і ЗЗ затримано 657364 військовослужбовці, які відстали і втекли з фронту». Усього ж за роки війни, за радянськими офіційними даними, військові трибунали засудили 994 тис. військовослужбовців, з них 157593 — розстріляли (у вермахті розстріляли 7810 солдатів — у 20 разів менше, ніж у РСЧА). За добровільну здачу в полон і співробітництво з окупантами було розстріляно або повішено 23 колишні радянські генерали (не рахуючи десятків генералів, які отримали табірні строки).

Трохи пізніше було підписано укази про створення штрафних підрозділів, через які, за офіційними даними, пройшли 427910 військових (штрафні підрозділи проіснували до 6 червня 1945 р.).

Виходячи з реальних цифр і фактів, що збереглися в радянських і німецьких документах (указах, секретних доповідях, записках тощо) можна зробити гіркий висновок: у жодній країні, яка стала жертвою гітлерівської агресії, не було такого морального розкладу, масового дезертирства і співробітництва з окупантами, як в СРСР. Наприклад, чисельність особового складу військових формувань «добровільних помічників» (так званих хіві), поліцейських і військових частин з радянських військовослужбовців і цивільних осіб до середини 1944 р. перевищувала 800 тис. осіб (тільки в СС служили понад 150 тис. колишніх радянських громадян).

Масштаби катастрофи, яка обрушилася на Радянський Союз у перші місяці війни, стали несподіванкою не тільки для радянської верхівки, а й для керівництва західних країн і, якоюсь мірою, навіть для гітлерівців. Зокрема, німці виявилися не готові «перетравити» таку кількість радянських військовополонених — уже до середини липня 1941 р. потік військовополонених перевищив можливості вермахту щодо їх охорони й утримання. 25 липня 1941 р. командування німецької армії видає наказ про масове звільнення полонених деяких національностей. До 13 листопада за цим наказом звільнили 318770 радянських військовополонених (переважно українців, білорусів і прибалтів).

Катастрофічні масштаби поразок радянських військ, що супроводжуються масовою здачею в полон, дезертирством і співробітництвом з ворогом на окупованих територіях, порушують питання про причини цих ганебних явищ. Ліберально-демократичні історики та політологи часто відзначають дуже багато спільних рис у двох тоталітарних режимах — радянському й нацистському. Але при цьому не слід забувати про їхні докорінні відмінності у ставленні до власного народу. Гітлер, який прийшов до влади демократичним шляхом, вивів Німеччину з розрухи та повоєнного приниження, ліквідував безробіття, побудував чудові дороги, завоював новий життєвий простір. Так, у Німеччині почали знищувати євреїв і циган, переслідувати інакодумців, запроваджувати найжорстокіший контроль за громадським і навіть особистим життям громадян, але ніхто не