Україна в лещатах сіонізму [Василь Яременко] (fb2) читать постранично, страница - 14

120 есесівців і 18 українських поліцаїв, що охороняють концтабір. У День Перемоги, за яку поклали голови мільйони українців, сіоністи показують нам, як євреї убивають українських поліцаїв. І ніхто не обурився на такий україножерський випад на сіоністському телеканалі ICTV. А я волів би побачити фільм про українську матір, яка випровадила на фронт десять синів, жоден з яких не повернувся, а вона закам'яніла з горя і буде вічно вдивлятися з-під кам'яної руки в далину, звідки вже ніколи не повернуться її сини додому, де розкошують "жирні єврейські коти" і крутять нам єврейські фільми.

Мусимо кричати до глухої й сліпої влади зупинити цей глум сіоністів, для яких не було й нема нічого святого. То може, гуртом відповімо батькові, що поганого йому і його синові зробили євреї — сіоністи, і спільно знайдемо якісь реактиви, що виведуть з українського організму радіонукліди сіонізму?! Духовний Чорнобиль в Україні вже вибухнув, і його загроза для українського народу смертельна.

8. "І Гнат не винуват, і Килина не винна. Винувата хата, що пустила на ніч Гната"

Себто: винуваті "Сільські вісті", що впустили на свої сторінки статті професора Яременка, а ні він сам, ні сіоністи, які відстоюють право на расизм і право на нищення української економіки, культури, духовності, — не винуваті. Суддя Ірина Саприкіна звинуватила хату за те, що Гнат і Килина щось там "учудили".

Ревна прихильниця Закону, щоправда, не відає, що Закон, як і патрон, не обов'язково має вбивати. Є й попереджувальні постріли. Але коли патрон потрапляє в руки кілера, — той стріляє відразу. Ще й робить контрольний постріл. Така вимога замовника. Але це між іншим. Для образу. І для роздумів. І зовсім не про те, аби, мовляв, суддя була добріша, ліберальніша. Воронь Боже! Я не юрист, але як гуманітарій був здивований, що:

1) Уже на друге засідання деякі важливі документи, подані відповідачами напередодні, зі справи зникли (маю право здогадуватися, що їх виносили замовникові для ознайомлення і опрацювання, а заданий темп судових засідань не давав змоги вчасно повернути на місце).

2) Моє клопотання подати на незалежну експертизу дві позиції з позовної заяви Шлаєна як такі, що пропагують расистські, фашистські ідеї, у суді було проігноровано. І взагалі, як можна наукові проблеми вирішити судді, коли вони в компетенції вчених, істориків, політологів, літературознавців? Чи п. Саприкіна — це ціла академія наук? І чи справді становище судді передбачає статус НАНу?

3) У час процесу в "Урядовому кур'єрі" з'явилася панегірична стаття, де між рядками говорилося, що Шевченківський суд — це для п. Саприкіної майже образа, а місце її щонайменше у Верховному Суді. Прізвище якогось Володимира Саприкіна як фахівця з енергетики кілька разів прозвучало на телеканалі. Не треба бути дуже грамотним телеглядачем, щоб побачити на єврейських телеканалах "розкрутку" — цілеспрямовану і нахабну, безпардонно цинічну.

4) У позовній заяві фігурувало 34 цитати, потім позивач доповнив до 40, а в судовому рішенні моїх цитат уже 59, себто у суді зовсім не фігурувало 19. Що б то означало, панове юристи? (Маю право здогадуватися, що судове рішення творилося поза судом, і автор на свій розсуд добирав цитати.)

5) Я так і не одержав у суді відповіді на запитання, чи правомірно звинувачувати за спогади, за запитання, за цитати з класиків і інших видань, наведені в моїх статтях. Суддя це проігнорувала і жодної цитати з моїх статей не реабілітувала; не вказала позивачам на безпідставність їхніх звинувачень, що слова Вольтера чи Достоєвського, уривки з листів читачів, публікації з інших видань вимагають моєї судової відповідальності.

6) Дебати закінчились о 20 годині, а наступного дня о 12 годині було оголошено Рішення — 18 сторінок тексту, які написати чи набрати на комп'ютері за той час було просто неможливо фізично. А ще ж треба було й думати. І це переконує мене, що Рішення, повторюю, творилося поза судом. Як видно з Рішення, Гнат (автор) і Килина (стаття) серйозно не були покарані. За "аморал-ку" їм було поставлено "на вид", а хату (газету "Сільські вісті") намагаються забити наглухо, щоб не тільки Гнат з Килиною, а й ніхто туди більше не зайшов.

Мене цікавить, що саме так розпалило "національну ворожнечу" — чи мої статті, чи рішення судді Саприкіної, яка, попри політичний бік справи, порушила права споживачів друкованої продукції, за яку заплачено і жодної рекламації на яку від передплатників не надходило. Порушено найелементарніші права людини, про які найбільше базікають сіоністи. Учинено замах не тільки на вільну українську демократичну пресу, а й знову ж — на елементарні свободи: свободу слова, свободу розповсюдження правдивої інформації, врешті — на права людини. Словом, перефразовуючи поета, в нашій хаті — чужа правда, і сила, і воля, а ключі від хати в руках п. Саприкіної. Дивна правова держава…

Як громадянин України я ще й ще наполягаю на потребі Закону, який регулював би діяльність окремих