Пам'ятаймо про Вінницю. Забутий Голокост [Антін Драган] (fb2) читать постранично, страница - 2

совєтської статистики, підсовєтська Україна в 1929-му році нараховувала 31,194,976 населення. Ця сама статистика подає, що в 1939-му році, отже десять років пізніше, в тих самих кордонах України вже було тільки 28,070,404 населення, себто на 3,124,572 менше. Як взяти до уваги, що природній приріст населення в Україні досить високий і в той час хитався між 17.7 і 24.5 на тисячу, то за десять років перед Другою світовою війною Україна втратила щонайменше 10,000.000 людей. Де вони поділись і що з ними сталося? Частинне вияснення цього дали гори опухлих трупів, що впали жертвою зорганізованого Москвою голоду в рр. 1932–1933, а далі не менш жахливе вияснення знайдено у масових могилах у Вінниці та в ряді інших міст України під час Другої світової війни. Цих людей знайдено з пов'язаними ззаду руками та з подіравленими большевицькими кулями черепами в масових могилах. У самій тільки Вінниці було їх майже десять тисяч. Вінниця стала символом замучених мільйонів.

В ДОЛИНІ СЛІЗ І ГОРЯ, РУЇНИ І СМЕРТИ

Був чудовий ранок 16-го липня 1943-го року. Сонце вогненною кулею викотилося з-за обрію і своїм гарячим промінням освітило землю, на якій уже віддавна не було ані світла, ані тепла. Світло і теплота сонця, краса буйної природи були в найбільшому контрасті до товпи обдертих, виголоднілих і згорьованих людських істот, що з клунками в руках очікували на вузловій залізничній станції в Козятині. Були це переважно жінки та старші віком чоловіки. Час від часу одне чи друге витягало з клунка шматок спеченого з проса і вівса або житніх висівків хліба і обережно, майже з побожністю, вкладало до рота. А по смітниках порпалися брудні, обдерті й виголоднілі діти, що вкладали до рота кожний відпадок, випльовуючи його негайно, переконавшись, що це не недогризок яблука чи шкірка хліба. Поміж цими подорожніми злидарями переходив апатично місцевий залізничник, ні на кого не звертаючи жадної уваги.

Це тільки в одній закутині станції. Ціла станція — залита різноманітними уніформами: сірими, сірозеленими, брунатними, чорними. Це нові завойовники. По уніформах можна було відгадати й обличчя людей. Ті в чорних і брунатних — пузаті, бундючні, самопевні і жорстокі. Ті в сірих — у більшості самі сірі. Їх воєнний ентузіязм закінчився і зник, коли вони вступили на цю землю. Тепер уже і їх гонять у добре відоме й невідоме, і вони, звичайні собі вояки гітлерівського Райхсверу, йдуть туди, куди їх ці чорні і брунатні скеровують і підганяють. Як відгомін їхніх настроїв, один із цих Фріців затягнув: «Ес гет аллєс форюбер, ес гет аллєс форбай; шон цвай яре ін Русслянд унд нох нікс понімай…» (Все йде, все проходить; вже два роки в Росії і нічого не розумію). Між цими сірими, як і між злиденними цивільними подорожніми, походжали з наїженими баґнетами та в шоломах військові сторожі.

Нагло здалеку загудів паротяг і ті в шоломах зразу обставили всі двері. На станцію вкотився вантажний потяг із закритими вагонами. Між кожним вагоном кілька таких же в шоломах та з наїженими баґнетами. Це транспорт новітнього ясиру на невільничу працю в Райху. Переїжджаючи станцію, потяг тільки сповільнив швидкість, але не зупинився. Він переїхав, а ті з клунками по кутах обтирали сльози і хрестились.

Ще деякий час і на станцію заїхав і зупинився другий потяг. Спереду, перед льокомотивою, відкритий вантажний вагон, обставлений мішками з піском, а на ньому готовий до стрілу кулемет. Це — проти партизанів. За льокомотивою кілька закритих вантажних вагонів і два-три пасажирських. Та вони не для людей, вони — як про це свідчать написи — «нур фюр дойче», тільки для німців. Для людей в кінці два-три вантажні вагони. А люди кажуть: «Де повинні їхати свині, тепер їдуть люди, а де повинні їхати люди, тепер їдуть свині…».

Сад, в якому енкаведисти закопали 4 тисячі закатованих ними жертв.

Потяг їхав до Вінниці. Люди з клунками, допомагаючи одне одному, видряпувались до вантажних вагонів, кожний зі своїм клунком приміщувався хто де, важко зідхав, часом одна чи друга жіноча рука обтирала сльозу.

Їдучи цим поїздом, вам не сходило з думки: безмірні краса і багатство цієї землі, безмірні злидні і недоля її автохтонів! Потяг повільно, сапаючи парою, проїздив село за селом, зупинку за зупинкою. Скрізь, як широко і далеко сягало око, простягались безмежні лани, а подекуди синів ліс. Серед ланів виринали втоплені в садах села, і знову — який же контраст між багатством землі і природи та убозтвом і злиднями населення. З-поза дерев виглядали бідні, обідрані халупи, а біля них ні плота, ні огорожі, не видно звичайного колись в Україні сільськогосподарського приладдя на продвір'ях, не видно і хвоста скоту. Якщо ще із скоту що залишилося, то його тепер доглядають мадярські союзники німецьких фріців. А за кожним разом, як потяг переїжджав через села, за ним бігли групи обідраної, босої дітвори і з простягненими руками просили: «Пан, пан, дай хліба!».

Уздовж колії, у віддалі яких ста метрів по