Сто років самотності (збірка) [Ґабріель Ґарсія Маркес на мове] (fb2) читать постранично, страница - 2

храмів майя.

Людина і досі існує у Латинській Америці не лише поруч із «уособленими» міфами, а й у нерозривній з ними єдності. Міфи владно визначають ставлення до навколишнього буття, регламентують норми поведінки.

Однак у тих міфів є ще й інший бік. Адже Латинська Америка — це й традиційний континент путчів, заколотів, державних переворотів, поживне середовище для узурпаторів, тиранів, диктаторів, яким шлях до влади прокладають багнети. І, за ті багнети ховаючись, стаючи їхніми бранцями, тирани звично множать беззаконня, злочини, кров та страх, їхня неперевершена жорстокість, їхня абсолютна байдужість до долі підлеглих виглядають в очах сторонніх спостерігачів якимось — ніби вже й кричуще анахронічним — варварством, притаманним ще як жерцям доколумбових часів, так і іспанським конкістадорам, кривавим завойовникам цих благодатних земель.

А втім, після чорних димів над печами Майданека, Освенцима, Треблінки, після крови сталінського ГУЛАГу оте латиноамериканське варварство вже наче й не бачиться таким вже анахронічним.

Усе вищезгадане і обумовило те, що кількість на свій кшталт перейшла в якість, і десь майже водночас тут почали з'являтися оті дивні письменники-міфотворці: аргентинець Хорхе Луїс Борхес, гватемалець Міґель Анхель Астуріас, парагваєць Авґусто Роа Бастос, перуанець Маріо Варґас Льйоса, мексиканець Карлос Фуентес, аргентинець Хуліо Кортасар, уругваєць Хуан Карлос Онетті, венесуелець Міґель Отеро Сільва і т. д., і т. п.

їхня незвична творча манера дістала дещо шокуючу назву — магічний реалізм. Щоправда, слівце «магічний» в даному разі гострого спротиву, навіть якихось сумнівів ніби й не викликає, оскільки тексти тих авторів і справді досить-таки далекі від будь-якої правдоподібності. Але ж чи є у їхніх творах щось спільне з поняттям «реалізм»? Особливо, коли пригадати той зміст, який у цей термін вкладався XIX сторіччям і, тим паче, — у нас, за радянських часів. Адже і там, і там йшлося про наскрізну соціальність, густу політичну забарвленість, до того ж помножену на так звану «правду життя», якої, до речі, у вищезгаданих латиноамериканців і вдень з вогнем не відшукаєш.

Однак, мабуть, ті латиноамериканці мали якесь своє, особливе уявлення щодо поняття «реалізм», бо у досить прикметній розмові між Ґабріелем Ґарсіа Маркесом та його колегою Маріо Варгасом Льйосою про роман першого «Сто років самотності» (1967) «реалізм» таки раз у раз згадується. До того ж ще й у досить несподіваному контексті.

Варґас Льйоса запропонував поміркувати про реалізм саме у зв'язку зі «Ста роками самотності», й Маркес охоче на це погодився: «Я вважаю, — сказав він, — що в романі «Сто років самотності» більше, ніж деінде, я виступаю саме як письменник-реаліет, оскільки, на мою думку, у Латинській Америці все є можливим, все є реальним».

Щоправда, його сентенцію легше витлумачити саме як заперечення згаданого поняття, ніж як його ствердження: адже, коли можливим є «все», то чи не означає це, що припустимі й надприродні явища?..

Схожу думку Ґарсіа Маркес висловив і у своїй Нобелівській лекції: «Поети і жебраки, музики і пророки, воїни і злочинці — сказав він, — усі ми, діти цієї невгамовної реальності, навряд чи потребуємо допомоги з боку уяви, навпаки, складність полягає у тому, що звичних засобів, потрібних для вірогідного відображення нашого життя, нам не вистачає. У цьому, друзі мої, сутність нашої самотності».

Найвищу літературну відзнаку Ґарсіа Маркесу присудили 1982 року з формулюванням: «За романи й оповідання, в яких фантастичні і реалістичні елементи поєднані заради створення щедрого уявного світу, в якому відбито життя й суперечності латиноамериканського континенту». Як випливає з обох вищенаведених цитат, і сам Маркес, і колеги, що присуджували йому Нобелівську премію, розуміли слово «реалізм», мабуть, дещо інакше, ніж ми у радянські часи.

Адже з нашої точки зору мало б ітися не так про форму, як про зміст. А це значить, що той «реалізм» передбачав у кінцевім рахунку лише одне, а саме: побудову «ідеального» суспільства. Тому у такому реалістичному творі завжди мала б перемагати не так істина, як ідеологія.

Хоча в очах вітчизняних соцреалістів означення «магічний» мусило виглядати кричущим нонсенсом, вони все-таки — з міркувань суто тактичних — з ним мирилися. Адже Маркес і Льйоса, Хуентес і Кортасар були ніби перш за все противниками імперіалізму — як європейського, так і північноамериканського.

Остання чверть XX сторіччя стала часом небаченого розквіту Латинської Америки. Щоправда, пов'язаного не з матеріальними, а саме з духовними багатствами цього загадкового континенту. І аж ніяк не випадково у «Ста роках самотності», книзі, що принесла своєму авторові світову славу, оповідається (можна навіть сказати — із якоюсь дивовижною упертістю!) про різні невірогідні дива: як у містечку Макондо, що загубилося на краю сельви, заїжджі цигани катають місцевих хлопчаків на літаючих циновках; як священик