Сталінка [Олесь Ульяненко] (fb2) читать постранично, страница - 2

ви понімаєтє…» Лорд тямив, але тягнув своєї, — єдиному чоловікові з палати, йому снилися сни, єдиному хотілося жінки й свободи. На кафедрі «канав» під дурника, годинами ніс усіляку абищицю, — за напученнями старого. «Во, такіх би дураков побольше», — шепотілися по кутках молоді медички; Лорд перекидався анекдотами на закиди про «манію переслідування», «антігосударствєнний переворот», а сам на розумі: чавунний каналізаційний люк. «А вам женщіни нє хочєтся?» — головлікар із-за скелець окулярів лупає сірими, короткозорими очима. «Сульфазину, тільки про сульфазин, доктор, мрію», — відкидав. «Подлєц», — шмаркав од вічної нежиті лікар, шурхав рядами отупілих хворих, що на дивані вигойдувались в одному й тому ж ритмі, — підходив до санітарів, жваво тупцював ногами, реготав лошаком, розповідав анекдота; перестрибом біг, брав у сестрички Наді — худа мов скіпка — білу пластмасову дощечку і щось швидко витирав гумкою і креслив олівцем. Загодя довготелесого Лорда тягли, гепали кулаками у спину; поміцніш затягували у гамівну сорочку, — волоком до лежачої палати; доки тягли, кахля густо рясніла кривавими плямами; відтак «під голкою» він злигався з Лопатою; що з ревнощів пристрелив дружину і, прикручений до ліжка, тіпався од надмірної дози сульфазину, «харашо, хааашо, хахашо» вистрьопаними губами ворушив у повітрі, наче якесь закляття, — викидав із нутра скарги до санітарів у зачовганих халатах: «…вона лежить, а з дула дим… тоненький дим… цівочкою по землі, по травичці… сизий дим… вона вночі приходить, тихо ступає, приходить і говорить, а я мовчу, бо нема сказати чого… нема… і зараз приходить… приходить…» А сусід через хату, гомосексуаліст Бронька, клепав язиком: прокрався, мовляв, а потому пристав до секти Єговітів, пробував стужити горе у постах і молитвах та суспільному зляганні — Бронька навіть знімав штани і показував, як ото воно приблизно відбувалося; якимось дивом Лопату не засудили: «Да-а, Лопата — під'юджував Лорд, — хто бараном вродиться, тому вовком не бути». Підійде Бронька — кургузий, немов обгорілий недокорчований пеньочок, протираючи затягнуті слизнявою очі, поканючить у санітарів «Прими», а далі сяде і треться сідницею об білу кахлю; і Лорд пам'ятав цю білу, ребристу кахлю, — пам'ятав ще з армійських часів, бо про те, що він думав, нагадувало місиво зелених мундирів, бо те, що надходило, не утнеш ні спогадом, ані думкою. Отак підстрибує до довготелесого Лорда з рудими пацьорками до пліч, «да падліна больно умний штоби стрічся», — а зір того Лорда нишпорить червом по всіх закутках, для Броньки завше знайдеться смачний, просмерділий недопалок, вилежалий десь під тепло-батареєю недопалок; а найбільше задоволення для Броньки виставляти напоказ статевий член, — зирити на нього, ховати, знову зирити, показувати санітарам, о-о-о, Бронька ще молодець; підійде Бронька, лагідно притулиться до плеча Лорда, нагадає, що земляк Лопатин: «Ти того… не зв'язуйся з Лопатою, бо ото так, — церква стояла у нас, у Попівцях айайай стояла. Антіквар, а не церква: рублена, дерев'яна; батюшка так читали, так читали і все по-нашому читали, так читали, ох-ох-ох читали, як говорив батюшка — слізьми сходилися, — тоді я малітгусінький був, такий собі шалапут… голова болить, голова болить… ай-ай-ай свистить голова… а в церкві прохолода, руки дубіють навіть у спеку, у серпень або мов у лісі…» — по хвилі Бронька змовкав, стрибав на лівій нозі, немов витрушував воду з вуха, як дітлахи таке проробляють, вискочивши зі ставу, — очі вертілися орбітою: жовті білки з синіми прожилками; Лорд тужив мізки: сірий очерет, прогнутий вітром, вітром, що падав десь ізгори рудуватих круч, а він, маленький недоросток, по-дорослому цілує зовсім тобі дорослу дівчину: отямившись, обертав голову, підступав до заґратованого вікна, тріщав верболозом за стінами, і озеро рябіло; Лорд переводив зір і бачив у тумані сині плями, жовті образки, що віддаляли ся й танули, а потому Броньку, що вистрибує, присідає навпочіпки і тягне Лорда за коміра: «Перестала голова свистіть… перестала. Зовсім перестала, а у брата Лопати свистіла, — ми тоді маленькі були, отакенькі були, — тут він знову стрибав на нозі, — а свистіла… свистіла, бо батько як прийшли, большаки пороли шомполами, усіх пороли, а їх не зайняли: старий балакав, що вони од протеліряту… батько Лопати з дідом Єреською побили шибки та й у церкву влізли… а брат після того, як вони… ой голова свистить… свистить голова… і в брата Лопатиного свистіла…» — Бронька щезав, і Лорд уже бачив його, визирнувши з «лежачої», бачив, як у міцного ґевала санітарного корпусу мало не до вуха розтягувалась посмішка, а Бронька шепотів щось на вухо, простягав п'ятірню, а той, вислухавши, хилитав ляльковою голівкою і вів Броньку до туалету; загодя вертали — санітар з упрілим чолом, а Бронька підтримував руками сідницю, шкутильгаючи добирався до дивана, зганяв обмащеного зеленкою, у виразках Лопату: «Ну що? Хто краще кінчив… Ото о-о-о», — вмостившись, повертав до Лорда: