нарком зовнішніх справ... Хто? Хто? Хто? Знати, як таблицю множення, як рідного батька, як власне дихання. Вдень і вночі, на землі й під водою. «Вождів» багато, імена такі, що й не вимовиш, а Вареник довбав, як сорока в маслак: Анастас Іванович, В’ячеслав Михайлович, Лаврентій Павлович... Не вивчив — ворожий підспівувач, прихвостень, готовий ворог народу. Вони одуріло повторювали слідом за Вареником, щоб одігнати підозри від своїх дитячих душ і від нього, але нічого не помогло. Вареник затуркотів слідом за ворогами народу, щез навіки разом із своїм велосипедом.
Про Вареника Іван міг би згодом попитати у Старшого, але не наважився цього зробити, бо це було б однаково, що зізнатися у своїх зв'язках із ворогом народу. Бог з ним, із Вареником. Але куди подівся тоді його велосипед?
І, може, саме Вареників велосипед або тільки спогад про нього штовхнув Івана до техніки, і він став трактористом, комбайнером, а тоді вже й шофером півторатонки, яку їхній колгосп одержав першим у районі.
Охайність у Івана була змалку, від мами і від батька-столяра (нічого на світі не бачив Іван чистішого, ніж стружки з-під батькового рубанка!), але коли став механізатором, то вже тут шикування було не чистотою, а замурзаністю, запацьореністю. Просто з трактора, весь у мастилі, в диму і поросі гримів до сільбуду, розлякував святково повбираних дівчат: «Р-розійдись!». «М-ми ж-желєзним коньом все поля об-бойдьом, убер-рьом і посєєм і вспашем...»
Коли почалася війна, Івана забрали до армії разом із полуторкою.
В автобаті його й знайшов Старшой. Прийшов з їхніми командирами на стрільбище. Ніхто його й не помітив. Іван теж не звернув уваги. Стріляв він, як Бог. Не цілячись — усі кулі в яблучко. Навчився ще малим із двостволки. Мамин брат, Іванів дядько, в районі завідував Тсовіахімом. Щось так само незрозуміле, як ото тепер ДТСААФ. Він приїздив до їхнього села на качок. Була в нього і рушниця, і дрібнокаліберна гвинтівка тульського заводу, і навіть наган! Івана брав з собою замість собаки, щоб той зносив до дядька убитих качок. З досвітку до смерку бігав Іван за дядьком по плавнях, плавав за впольованими качками по озерах, знаходив їх в очеретах і оситнягах, приносив, чіпляв дядькові до пояса вниз голівками, канючив: «Дя-а! Дайте стрельнути!» Іноді дядько змилостивлювався, давав Іванові рушницю, буркотів: «Стріляй та бігом, а то мені ніколи!».
Іван бахкав, не цілячись, приклад боляче бив йому в худеньке плече, шріт порскав кудись зовсім не туди, де летіли качки, дядько відбирав рушницю, покректував: «Не буде баба дівкою! Не вдався ти в мене, плем'яшу...»
Ось тоді й навчився Іван стріляти, ніким не вчений, круглооко вицілював качок, мовби й не цілячись, стріляв перш, ніж встигав подумати, і очі в нього, тяжкі й меткі, як руді миші, так зблискували і до пострілу, й опісля, що навіть тсовіахімівському дядькові ставало лячно, він мерщій відбирав у Івана рушницю і бурмотів: «І в кого ти такий удався, плем'яш? Не полюєш, а смертовбивствуєш...»
А Іван одним пострілом міг скосити цілої півдюжини.
Чужий старший лейтенант, який прийшов тоді до них на стрільбище, недовго й дивився. Сліпий би побачив, що всі заганяють свої кулі «в молоко», один тільки Іван гатить у яблучко.
Старший лейтенант щось сказав їхньому комбату, тоді кивнув пальцем Іванові, і коли той, прискочивши, клацнув закаблуками і рвонув товсту долоню до пілотки, неголосно звелів:
— Підеш зі мною.
— А машина? — дурнувато спитав Іван, для якого полуторка й далі залишалася колгоспним майном, що його повинен був пильнувати.
— Підеш! — повторив старший лейтенант і відвернувся, показуючи Іванові спину, перехрещену командирськими новенькими ременями. Все на старшому лейтенанті було новеньке, чепурне, ідеально припасоване, сам він, невеличкий, якийсь ніби цяцьковий, зовсім не пасував ні до війни, ні до фронту, ні до чорних брудних вибухів бомб і снарядів, під якими Іванові вже довелося побувати. Іван ішов за незнайомим маленьким командиром і відчував себе надто великим, незграбним, брудним, неоковирним. Згадав, що забув на стрільбищі свою гвинтівку, сполошився:
— Товаришу старший лейтенант, а моя гвинтівка?
— Одержиш ППШ, — кинув той, не озираючись.
Іван похолов: ППШ був у них тільки в командира автобату.
Ще до вечора Іван став власником: новісінької тривісної машини з критим кузовом (а там ціле багатство: ліжко, стіл, стільці, навіть бурий, як бичача кров, сталевий сейф), новісінького «комсоставівського» обмундирування, автомата, цілого арсеналу боєприпасів, а також припасів продовольчих, де були не тільки м'ясні консерви, згущене молоко, меди й чаї, а навіть шоколад у плитках завбільшки з долоню.
— І щоб мені чистота й порядок! — сказав старший лейтенант. Говорив тихо, але так лиховісно, що й мертвий здригнеться.
Іванова душа металася між захватами й страхами, як його мишачі очі. Один день, а все твоє життя — навпіл. Ще зранку в автобаті, де вони
Последние комментарии
8 часов 3 минут назад
13 часов 24 минут назад
15 часов 29 минут назад
20 часов 28 минут назад
20 часов 47 минут назад
20 часов 56 минут назад