По-людському [Михайло Михайлович Коцюбинський] (fb2) читать постранично, страница - 2

вже йому вчителя - то він до мене на розвагу та й виливав журбу свою.

«Дивлюся я,- каже, - на наше життя, й аж страх мене огортає. Цілий вік у ярмі, мов худобина яка; кожен норовить тебе запрягти, та ще й поганяє… А що з того маєш? Ні спочинку, ні страви людської, куліш та борщ нізчимний… В хатах тісно, поросята та телята укупі з дітьми зимують; грязь, дихати нічим, нездорово. А ми ж люди, а не свині у хліву…»

Смішно мені з Карпа.

«Хіба ж ти досі не бачив сього, адже ти зріс отут, разом з нами усіма…»

«Бачив я, та мов не бачив, а тепер мені розвиднілось, полуда з очей спала…»

Та й почне розказувать, як живуть люди по чужих землях, - не знаю, чи правда тому, що в книжках пишуть…

«А ми що? Живемо, як кроти, риючись у землі, і байдуже нам, що світить сонце…»

Отак нудився парубок з рік, а далі втихомирився трохи, оженився. Ну, як очоловічився вже, тоді, звісно, не до книжок і не до думок. Достатки невеликі, цілий день у роботі. Дитинка знайшлася… Став він як і люди: забув за своє. Тільки часом, коли щось дуже дошкулить йому, - от як випас людський присудили панові або як урядник голову побив мому братові, - він, було, лається в громаді:

«Ех ви, заморені, захарчовані! Куди вам заступитися за громаду, коли у вас в жилах юшка з картоплі».

Не скажу вам, що з ним було тоді, як мене у москалі взято. Чотири роки одбув, повернувся додому, чую - новина: Карпова тітка померла - десь у городі служила, - стара дівка, самотня, й записала Карпові двісті рублів. «Ого! - думаю собі. - Тепер мій сусідонько забагатів, піду одвідаю його, чи жив-здоров».

Щойно я на сінешній поріг, а вже з хати шибнуло на мене духом печеного м'яса, мов на великдень. Ввійшов у хату - в печі горить, молодиця щось присмажує, а за столом сидить червоний, аж піт з його капле, Карпо и уминає страву. Зрадів та так з масними устами й поліз цілуватися. Посідали ми. Дивлюсь - на столі повно полумисків і з печеним, і з вареним, а долі кістки валяються.

«Ну, як же тебе бог милує? Чув я, що тобі пощастило… Аж тепер хазяїном станеш…»

«Та спасибі богові й тітці покійній: хоч трохи оддишу та поживу по-людському».

«Воли собі купиш або десятину поля».

«Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі… тепер я поновлю свою кров, наберуся сили. Он у Німеччині або в Англії робочий чоловік кожен день їсть м'ясо. Того він і сміливий, і розумний, людиною нарікається… В йому кров грає… А ми що? Жінко, давай, що там насмажила…»

Молодиця поставила печеню.

Частують мене. Карпо трощить, аж сопе:

«І не хочеться вже їсти, а треба».

«То не їж, коли не хочеш».

«Ба! А пам'ятаєш, як урядник розбив голову твому Йванові?»

«Пам'ятаю…»

«І як я скочив рятувати Івана?»

«Ну?»

«І як на мене гримнув тоді урядник!»

«Ну!»

«А я ж що? Хіба не злякався? Ні? Отим-то й ба…»

Дзвонять по селу: здурів Карпо та й здурів. Люди йдуть у поле орати, а він до попа, та не так до попа, як до попової куховарки дізнатися, що вона батюшці варить. Баба Яличка хвалиться: «Двічі, - каже, - на тиждень глечика йому скидаю, жере без пам'яті, воно йому й вадить з незвички».

Минуло отак зо два тижні. Не бачу я щось Карпа та й не бачу. А наші ниви суміжні, орю я свою - і дивно мені, що Карпова стоїть облогом, неорана. Що воно за знак? Чи не слабий часом? Піду одвідаю. Та, повертаючи з поля, й зустрівся з ним.

Схуд, пожовк, очі позападали, а сам невеселий.

«Що, - питаю, - підновив кров свою трохи?»

«Та підновляю… Зразу не можна… Ти думаєш - легко воно нашому братові? Нема в кого ради засягти. Питав у попаді, що вона дає попові, - локшину з яблуками, каже, любить мій батюшка. Зварила мені жінка тої локшини, солодке, нудне, з душі верне, а їм, нічого не вдієш… Часом так погано, що й на світ не дивився б, а часом чую, як кров у мені грає, сміливість в собі почуваю… От тільки не відаю, що корисніш для здоров'я - чай чи пиво?.. Порай, Максиме, ти ж у москалях був, світу бачив, чув, може…»

А мені і сміх, і досадно: не витримав я - кажу йому:

«Чортзна-чим ти клопочеш свою голову, Карпе! Може, там німці - чи про кого розказуєш - і живуть по-людському, а нам воно не личить…»

«Через віщо ж? Хіба ж ми не люди?»

«Люди, та не такі…»

«А які ж?»

«Мужики».

«Ну, так що?»

«А те, що не для нас усі тії витребеньки…»

Глянув на мене Карпо так гостро, крутнув головою, мов бичок, що його муха тне, та так з докором:

«Оце й ти проти мене? І ти, може, скажеш, що Карпо дурний, гроші переводить, замість того щоб купити яку хвостяку або свиняку на хозяйство…»

«А скажу…»

«Ну, не сподівався я од тебе, Максиме, почути таке слово… Не сподівався. Прощай, коли так!»

Крутнувсь - і пішов.

«Пожди, - гукаю за ним, - не сердься-бо». І не озирнувся.

«Прощавай, - відгукує, - ех, шкода, нема вчителя!»

Не хочеш говорити - вольному воля.

Сумує Карпо. Мені з свого обійстя видко, що у нього в дворі робиться. Ходить він по подвір'ю, никає, то в садок подасться, постоїть під деревом і знов у двір, немов вчорашнього дня шукає. До роботи не береться, до мене не