Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу [Роман Коваль] (fb2) читать постранично, страница - 2

їй попустили віжки, відвернулася від своїх оборонців і стала їм дорікати за власний неспокій.

— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили як люди… Досить уже! Майте совість… (Зі спогадів Івана Лютого-Лютенка).

У час цілковитої безнадії і розпачу багато хто так і вчинив: піддався на облудну «амністію», пішов… жити і працювати, щоб невдовзі бути знищеним. Ніхто не має права на жодне слово докору цим людям. Фізичне й психічне виснаження за довгі роки лісового життя, арешти і розстріл багатьох провідників, відсутність широкої підтримки з боку селянства після проголошення непу — все це фактично не залишало вибору перед повстанцями. Декому вдалося вирватися за кордон, хтось заїхав чимдалі від рідних місць і легалізувався під чужим ім'ям, а дехто все-таки залишився в лісі, щоб продовжувати боротьбу. Їх так і називали — залишенці. Це про них знаходимо в Горліса-Горського надзвичайно дорогі для нас, зворушливі до чоловічих сліз рядки:

«Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой Гриць, якого з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без соли їли. Полювали за нами завзято — та й ми не одного на той світ відправили. Обидва прапори на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували… Не хотілося Холодного Яру покидати, ой не хотілося! Все надію колисали: а може, дочекаємося чогось?»

Цим трьом лісовикам також не було місця серед «сірої маси». Як не було його і чотирьом ксаверівським братам Блажевським, котрі, гинучи один за одним, воювали проти окупаційної влади аж до березня 1930-го…

І ось через десятиліття, коли, здавалося б, настали часи, за які вмирали звитяжці, ми знову терпимо нечувану в світі ганьбу: нащадки окупантів та представники «сірої маси», що позасідали в судах і прокуратурі, сьогодні виносять «історичні» вердикти про те, що українські повстанці не підлягають реабілітації, бо вони «злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні». І це вже не іронія долі, а її божевільний регіт — буржуазія, чию владу «поновлено в Україні», не хоче й чути про тих, хто «діяв у її інтересах». Чому? Та тому, що Україна ніколи не мала своєї буржуазії, вона мала лише «буржуазний націоналізм». Того ж «багатія», «куркуля», як називали московські пропагандисти отамана Савченка-Нагірного, мати виколихала в позиченій колисці. Всі вони, ці «куркулі-бандити», народилися в бідних багатодітних родинах і різнилися від «сірої маси» насамперед тим, що замолоду усвідомили, хто вони є насправді. Дуже промовистим з цього погляду є одне зі свідчень про холодноярського курінного отамана Василя Квашу: «Начитався Шевченка і став бандитом». Я не знаю вищої оцінки творчості Тараса, ніж ось цей лаконічний висновок. Такими були ті хлопці. Коли неподалік хутора Розумівки ворожа куля наздогнала головнокомандувача повстанців Херсонщини Кирила Лиха-Бондарука, то, як свідчить протокол огляду, у вбитого не було виявлено ні паперів, ні грошей, ні цінних речей, а тільки… томик «Кобзаря».

Часом мені здається, що українська маса тоді (як і тепер) поділялася на дві частини — на тих, хто читав «Кобзаря», і на тих, хто ніколи не зазирав до його глибин. Власне, як і до будь-якої української книжки. Нещодавно письменники брати Капранови провели одне напрочуд цікаве дослідження і прийшли до висновку, який заслуговує на статус наукового відкриття. Виявляється, що під час президентських виборів найбільше голосів за Януковича віддавали ті регіони, які мають найменше бібліотек. Тобто навіть у південно-східних областях цей відсоток прямо пропорційно залежав від того, скільки книжок припадає на душу населення. Це, хочеш не хочеш, примушує ще раз замислитися над роллю і значенням друкованого слова, і в цьому контексті, зокрема, над вагою того слова, яке несе нам Роман Коваль. Тим більше що він не є таким собі сумлінним хроністом української революції, — кожну подію, кожен епізод письменник пропускає крізь своє небайдуже серце, аби достукатися до сердець інших. Сердець якщо і не спідлених, то, може, зачерствілих від тривалих років безпам'ятства і мовчання.

«Писати без почуттів немає сенсу», — каже Коваль, наражаючись на закиди рафінованих «вчених», що історик, мовляв, мусить абстрагуватися від емоцій, притаманних белетристам. «Я прикутий до факту», — так само може сказати автор цієї книжки, і тоді вже белетристи закинуть йому в недостатній розкутості і зайвій академічній стриманості.

Але і першим, і другим Роман Коваль має право відповісти однаково: «Чому, шановні, судові справи наших повстанців, які вже півтора десятиріччя відкриті в архівних спецфондах, досі лежать не торкнуті вашими руками? Чому ніхто з вас так і не зміг поговорити з холодноярським отаманом Прокопом Пономаренком, котрий уцілів, симулюючи божевілля, і помер на Чигиринщині в селі Лубенці всього лише кілька років тому?